У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Уперше я підвелася, коли побачила наших солдатів. Раптом я, яка лежала понад рік, підхоплююсь і вибігаю на вулицю: "Рідні мої! Ріднесенькі... Ви повернулися..." Солдати на руках внесли мене до нашої хати. З піднесенням я на другий і на третій день побігла до військкомату: "Дайте мені роботу!" Батькові сказали, він прийшов за мною: "Дитинко, як ти прийшла? Хто тобі допоміг?" У мене стало сили на кілька днів... І знову почалися болі... Муки... Я кричала цілими днями. Люди йшли повз нашу хату і просили: "Господи, чи прийми її душу, чи допоможи, щоб вона не мучилася".
Урятували мене цілющі грязі Цхалтубо. Урятувало бажання жити. Жити, жити і — більше нічого. Я ще жила. Жила, як усі... Жила... Чотирнадцять років працювала в бібліотеці. То були радісні роки. Найкращі. А тепер життя перетворилося на суцільну боротьбу з хворобами. Старість, що не кажіть, річ кепська. Ще самотність, я залишилася сама-самісінька. Тата й мами давно немає. Ці довгі ночі без сну... Багато років минуло, а мій найстрашніший сон, я прокидаюся в холодному поту. Я не пам’ятаю прізвища Ані... Я не пам’ятаю, чи то вона з Брянщини, чи то зі Смоленщини. Я пам’ятаю, як вона не хотіла вмирати! Закладе білі повні руки за голову й у вікно крізь ґрати кричить: "Я жити хочу!"
Я не знайшла її рідних... Я не знаю, кому про це розповісти...»
Софія Миронівна Верещак,
підпільниця
«Після війни ми дізналися про Освенцим, Дахау... Як після цього народжувати? А я вже вагітна...
Тут мене посилають до села організовувати передплату позики. Державі потрібні гроші, треба відновлювати заводи, фабрики.
Приїхала — села немає, всі в землі... У землянках живуть... Вийшла жінка, який там на ній одяг, страшно дивитися.
Я залізла до землянки, сидять троє дітей, вони всі голодні. Вона їм щось товкла в ступці, якусь траву.
Вона спитала у мене:
— Ти прийшла по передплату позики?
Я кажу:
— Так.
Вона:
— У мене грошей немає, але маю курку. Піду спитаю, якщо сусідка — вона вчора просила у мене — купить, я тобі віддам.
І зараз розповідаю, у мене клубок у горлі. Які були люди! Які люди! У неї чоловіка вбили на фронті, залишилося троє дітей, і нічого немає, лише ця курка, і вона її продає, щоб віддати мені гроші. Ми тоді збирали готівкою. Вона готова все віддати, щоб тільки мир був, щоб діти її залишилися живі. Пам’ятаю її обличчя. І всіх дітей її...
Як вони виросли? Я б хотіла знати... Хотіла б знайти і зустрітися...»
Клара Василівна Гончарова,
зенітниця
«МАМО, ЯК ЦЕ — ТАТО?»
Не бачу кінця цього шляху. Зло мені здається нескінченним. Я вже не можу ставитися до нього як до історії. Хто б мені відповів: з ким я маю справу — з часом чи з людиною? Часи змінюються, а людина? Думаю про тупу повторюваність життя.
Вони розповідали як солдати. Як жінки. Багато з них були матерями...
Про купання дитини і про маму, схожу на тата
«Я біжу... Нас кілька людей біжать. Тікаємо... За нами женуться. Стріляють. А там моя мама вже стоїть під автоматами. Але вона бачить, як ми біжимо... І я чую її голос, вона кричить. Мені потім люди розповідали, як вона кричала. Вона кричала: "Добре, що ти сукню білу надягла... Донечко... Тебе вже нікому буде одягнути..." Вона була впевненою, що мене вб’ють, і раділа, що я буду лежати вся в білому... А перед тим ми налагодилися гостювати до ближнього села. На Великдень... До наших родичів...
Була така тиша... Перестали стріляти. Лише моя мама кричала... А може, стріляли? Я не чула...
За війну вся наша сім’я загинула. Скінчилася війна, а мені чекати нікого...»