У війни не жіноче обличчя

Уперше я підвелася, коли побачила наших солдатів. Раптом я, яка лежала понад рік, підхоплююсь і вибігаю на вулицю: "Рідні мої! Ріднесенькі... Ви повернулися..." Солдати на руках внесли мене до нашої хати. З піднесенням я на другий і на третій день побігла до військкомату: "Дайте мені роботу!" Батькові сказали, він прийшов за мною: "Дитинко, як ти прийшла? Хто тобі допоміг?" У мене стало сили на кілька днів... І знову почалися болі... Муки... Я кричала цілими днями. Люди йшли повз нашу хату і просили: "Господи, чи прийми її душу, чи допоможи, щоб вона не мучилася".

Урятували мене цілющі грязі Цхалтубо. Урятувало бажання жити. Жити, жити і — більше нічого. Я ще жила. Жила, як усі... Жила... Чотирнадцять років працювала в бібліотеці. То були радісні роки. Найкращі. А тепер життя перетворилося на суцільну боротьбу з хворобами. Старість, що не кажіть, річ кепська. Ще самотність, я залишилася сама-самісінька. Тата й мами давно немає. Ці довгі ночі без сну... Багато років минуло, а мій найстрашніший сон, я прокидаюся в холодному поту. Я не пам’ятаю прізвища Ані... Я не пам’ятаю, чи то вона з Брянщини, чи то зі Смоленщини. Я пам’ятаю, як вона не хотіла вмирати! Закладе білі повні руки за голову й у вікно крізь ґрати кричить: "Я жити хочу!"

Я не знайшла її рідних... Я не знаю, кому про це розповісти...»