Слідопит, або Суходільне море

— Годі, годі вже! А то як будеш такої гнути й далі, то ще виведеш корабель з-під вітру... Тепер для мене, сержанте, цілком ясно,— відводячи вбік свого шуряка, знову притишеним голосом продовжував Кеп,— марно навіть на щось сподіватися від цього телепня, я ще годин дві пропливу цим галсом, потім ляжемо в дрейф і кинемо лот, а тоді вже, залежно від обставин, буде видно, що далі робити.

Сержант, бувши людиною, так би мовити, вельми делікатною, не став проти цього перечити. Час уже був пізній, і вітер, як це завжди буває з настанням ночі, почав поступово спадати. Оскільки на шляху судна ніяких перешкод не передбачалося, то сержант постелив собі вітрило на палубі і незабаром заснув глибоким солдатським сном. Тим часом Кеп безперестанку походжав по палубі, його залізна витримка стала втомі наперекір, і він за цілу ніч навіть очей не склепив.

Коли сержант Дангем прокинувся, надворі був уже білий день. Схопившись на ноги й озирнувшись навкруги, він був так вражений навколишнім, що мимоволі скрикнув од подиву — мабуть, гучніше навіть, ніж йому, людині з командирською витримкою, личило б. Ще б пак, адже погода зовсім змінилася: з усіх боків накочувався туман, і видимість по горизонту не сягала й півмилі; озеро шаліло й пінилося, а «Вітрогон» лежав у дрейфі. Коротенький звіт шуряка відкрив сержантові таємницю всіх цих великих і раптових відмін.

За словами Кепа, біля півночі вітер змінився штилем — саме коли він думав лягати в дрейф, щоб кинути лот, бо вдалині вже бовваніли острови. О першій ночі раптом знявся північно-східний вітер і пішов дощ, і Кеп узяв курс на норд-вест, пам’ятаючи, що нью-йоркський берег лежить на протилежному боці. О пів на другу він спустив стаксель[94], зарифував грот[95] і зняв з клівера бонет[96]. О другій він змушений був витягти другий кормовий риф, а о пів на третю — інші рифи й лягти в дрейф.

— Не можу нарікати, сержанте: судно тримається добре,— додав старий моряк,— але вітер дме з силою вистріленого гарматою ядра вагою в сорок два фунти! Я й гадки не мав, що на цій прісноводій сажавці бувають такі шторми, хоч я їх, коли правду казати, боюся рівно стільки, як торішнього снігу, тим більше, що озеро тільки зараз і має свій більш-менш природний вигляд, а якби ще,— тут він з відразою сплюнув воду, яку плеснув йому в рот шквал, що налетів на корабель,— а якби ще ця триклята юшка мала присмак солі, то вже було б і зовсім непогано...

— А давно ти вже йдеш цим курсом, шуряче? — насторожено запитав розсудливий сержант.— І з якою швидкістю ми йдемо?

— Йдемо ми вже десь годин дві, а то й три, і перші дві години тендер летів; як розгнузданий кінь. О, слава богу, тепер ми на широкім просторі. А то, правду кажучи, мені від того сусідства островів було якось маркітно, хоч вони й лежали за вітром; я сам став біля стерна й відвів тендер на лігу[97], а то й дві вбік. Тепер можу заприсягтися, що вони у нас під вітром! Я кажу «під вітром», хоч іноді й бажано бути в острова, ба навіть і в десятка островів, за вітром; та коли їх ціла тисяча, то найкраще негайно ухилитися й шмигнути повз їх за вітром. Ні, ні... он вони десь там ховаються у мряці... І хай собі там лежать; Чарльзові Кепу нема до них діла!