Слідопит, або Суходільне море

— Земля! — крикнув раптом вахтовий з бака.

Кеп стрімголов кинувся до нього і справді крізь туман і мряку на віддалі всього півмилі побачив берег, прямісінько по курсу тендера. Старий мореплавець уже рота був розкрив, аби дати команду: «Повертать через фордевінд і тримать у відкрите море»,— але холоднокровніший сержант випередив його.

— Чекай, шуряче, дай підпливти трохи ближче,— промовив він,— може, хто пізнає, де ми, адже більшість із нас знає американський берег у цих краях, а нам важливо встановити точно наше місцезнаходження.

— Таки й правда!.. Таки й правда! Якщо можна й скільки можна, ми, звичайно, не мінятимемо курс. Але гляньте, що то прямо перед нами? Так, ніби якась низька коса чи...

— Наш форт! їй-богу! — вигукнув сержант, який своїм досвідченим оком швидше за родича розпізнав військові укріплення.

І сержант не помилявся. Це таки, дійсно був їхній форт, хоча крізь густу заволоку мряки його контури ледь маячіли, ніби у вечірніх сутінках чи в серпанку сизого ранкового туману. Та невдовзі стало видно приземкуваті, в зеленому і мокрому дерні фортечні бастіони, понурі і ще дужче потемнілі від дощу палісади, дахи однієї-двох будівель, високий і самотній флагшток з прапором, який був так надутий вітром, що, здавалося, непорушно стояв у повітрі. Довкола жодної живої душі! Навіть вартовий і той, певне, сховався десь від дощу. Тож на «Вітрогоні» всі спочатку подумали, що їх так ніхто й не помітив. Але пильність прикордонної залоги невсипуща: хтось із тих, що були на чатах, мабуть, таки зробив цікаве відкриття, першим помітивши судно, тому що невдовзі на баштах з’явилися спочатку поодинокі солдати, а незабаром весь фортечний бастіон з боку озера ряснів крапочками людей.

А в довколишньому краєвиді краса дивовижно пом’якшувала могутність стихії. Шторм так лютував, що, здавалося, ніколи йому не буде кінця, і важко було повірити, що тут взагалі колись буває тиша й спокій, Безперестанку завивав і сік колючими бризками вітер, а розшаліле озеро відповідало на його тужне завивання погрозливим шумом валів, холодним перекочуванням, бризками та водяним пилом. Густа мжичка, мов заволока рідкого туману, затягла все довкола, надавши предметам якоїсь таємничості, а почуття піднесеності, навіюване штормовою годиною, притлумлювало всі інші почування, котрі заполонюють душу в такі хвилини. Темний безкраїй ліс бовванів велетенською непроглядною стіною, і погляд, пригнічений грандіозністю речей, знаходив спочинок тільки на миттєво схоплених ознаках життя у форту й довкола нього.

— Вони бачать нас,— промовив сержант,— і, певне, гадають, що ми вернулися через шторм і вирішили триматися неподалік від порту. А он і сам майор Данкен на північно-східному бастіоні: я пізнаю його по зросту і по тому, що довкола нього юрмляться всі офіцери.

— Ех, сержанте, а воно й не завадило б отак жартома дійти до гирла річки й спокійно приякоритися там, якщо тільки можна пристати до берега. Та й трюм очистили б від цього Прісної Води.

— Воно було б непогано, але хоч який з мене нікчемний моряк, я все ж таки знаю, що це аж ніяк не можливо. Жодне судно на цім озері не може пристати в такий шторм до берега з навітряного боку. Та і якірної стоянки в таку негоду не знайдеш.