Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
А потім був час вирушати на цвинтар. Я вийшов разом із сім’єю в задуху, сів у розжарений «Паккард». Пітнів і чекав, поки труну з Аріель не повантажать у катафалк пана Ваеля.
Того дня я чекав на диво, сподівався, що станеться велика радість, як у неділю, коли тато встав і промовив свою коротку чудодійну проповідь. Якщо не радість, то хоча б мир. Однак уже на цвинтарі я відчув, як горе пожирає мої нутрощі. Я почувався спустошеним, коли побачив могилу. Уявляв, що вона і справді матиме такий вигляд, як обіцяв Гас, — скринька, вирізьблена в землі. Геометрично довершена фігура — ідеальний прямокутник з кутами рівно дев’яносто градусів, з прямими сторонами, перпендикулярними до основи. Але це була лише дірка в землі.
Пастор Стефанс провів поряд із могилою обряд, який, на щастя, був коротким. Настав час повертатися. Це виявилося найважчим. Покинути Аріель. Головою я чудово розумів, що її дух уже давно не з нами, але я уявляв сестру такою, якою знав увесь цей час — веселою, чуйною, вродливою розумницею, й усвідомлення того, що її опустять униз і засиплять землею, залишивши там саму-самісіньку назавжди, краяло моє серце. Я розплакався. Не хотів, аби хтось помітив сльози, тому опустив голову, витріщаючись у землю. Ми з Джейком залізли у «Паккард», мама плакала на передньому сидінні, тато подався до неї і взяв за руку — він теж плакав.
Поглянув на Джейка — його очі були сухі. Зрозумів, що він жодного разу не заплакав того дня. Мене це зацікавило — і чекати на відповідь лишалось недовго.
Розділ 35
Повернулися до церкви; у залі для зборів уже стояли столи. Їжі було вдосталь: шинка, смажена курка, запечена картопля, печеня з овочів, салати, булочки, печиво та солодощі, лимонад, фруктовий компот і кава. Трохи заспокоїлися, лише мама не приходила до тями. Вона більше не плакала, але кожна клітинка її обличчя знемагала від туги; вона ледве трималася на ногах. Мама скидалася на мандрівника, який вийшов з пустелі, провівши там чимало часу без води. Тато й дід ішли поруч із нею: обидва боялися, що мати може впасти. Вони одразу посадили її за стіл поруч зі мною, Джейком та Ліз.
Дехто сів за стіл, решта стояли і розмовляли. Ніхто не торкався до їжі, адже ще не пролунала молитва. Я знав: цей обов’язок ляже на батькові плечі, який у ту мить про щось тихенько розмовляв з дияконом Ґрізвольдом. Хоча присутні не дозволяли собі підвищувати голос, у залі стояв гул.
Амелія Клемент спочатку трохи постояла поруч із чоловіком, а потім підійшла до нас; Пітер підбіг за нею. Пані Клемент сіла поруч із мамою і тихенько почала щось говорити, Пітер стояв неподалік від мене. Подумав, він хоче поговорити, тому я підвівся і підійшов до нього.
— Мені шкода.
— Дякую.
— Ти знаєш, тато чимало мені розповідає про мотори і техніку. Він показує, як їх збирати і розбирати, ремонтувати і що робити, коли вони не працюють. Це цікаво, якщо колись захочеш приїхати і повеселитися, будемо раді.
Пригадався той день, коли я стояв на порозі комори в Клементів, вражений розкиданою там технікою й інструментами, а потім ще й ті синьці в Пітера та місіс Клемент. Я згадав, як мені їх було шкода і як боявся за їхню родину. Хоч я відмовлявся собі зізнатися, але тоді я вважав, що моя сім’я краща, якась особлива, і ніщо не зможе її зруйнувати. Той день лишився далеко позаду, а зараз я бачив на Пітеровому обличчі той самий вираз, з яким я тоді дивився на нього. Було зрозуміло, Пітер хвилювався за мене і нашу сім’ю; я усвідомлював, що в нього є всі на те підстави.
— Звісно, — відповів йому. — Проте, скоріш за все, я не приїду.
Місіс Клемент підвелася, взяла мамину руку; постояла так якусь мить і повернулася разом із Пітером до свого чоловіка.
Тато підійшов до столу, але не сідав.
— Прошу хвилину уваги! — озвався диякон Ґрізвольд. — Зараз пастор Драм прочитає молитву.
У кімнаті стало тихо.
Батько зосередився. Йому завжди потрібна була мить тиші перед тим, як прочитати молитву. Його проповіді завше були всебічними і складалися не лише із запрошення розпочати обід, але й нагадували про вдячність, про тих, хто не почувався таким щасливим, як ми.
Тато намагався зосередитися на словах, які так довго та старанно добирав, аж раптом мамин голос розітнув тишу:
— Заради Бога, Натане! Ти можеш сьогодні, лише сьогодні, сказати щось просте. Просту молитву?