Звичайна вдячність
- Автор: Крюгер Уильям Кент
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Наш Формат
- ISBN: 978-617-7279-40-1
- Переводчик: Оксана Дятел
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Звичайна вдячність». Краткое содержание книги:
Але звичайнісінький хлопчисько у трагічний для його родини час, коли звичний йому світ одномоментно зруйнувався, здавалося б, назавжди, виявив дива розважливості та кмітливості, навчився втрачати і віднаходити, ненавидіти і прощати та пізнав ціну любові.
— Є речі, від яких не втекти, — долинули з порожнечі братові слова.
З того місця, де ми сиділи, він уважно роздивлявся сонце, що якраз висіло над дзвіницею. Мені здавалося, якщо Джейк негайно не відведе погляд убік, точно осліпне.
— Що ти маєш на увазі?
— Від себе. Від цього не втечеш. Можна пережити і забути чимало, окрім того, ким ти є.
— Не розумію, ти про що?
— Я завжди заїкатимусь. Люди завжди будуть з мене кепкувати. Іноді здається, що мені варто себе вбити.
— Не верзи дурниць.
Нарешті він перестав витріщатися на сонце і перевів погляд на мене. Його зіниці здавалися геть крихітними цяточками, намальованими олівцем.
— Як то воно?
— Що — як воно?
— Помирати. Бути мертвим.
Я вважав, це різні речі. Бути покійником — це одне, а помирати — зовсім інше.
— Не хочу про це думати.
— Я думаю про це весь день, нічого більше в голову не лізе.
— Краще не треба…
— Це лякає мене. Мені цікаво, чи боявся Карл, — брат зупинився на мить, знову подивився на сонце. — Я хотів би знати, чи було страшно Аріель.
Я намагався гнати від себе ці думки. Помирати і бути мертвим — різні речі. Бути мертвим не так уже й страшно — це було фіналом усього. Якщо ти вірив у Бога, а я вірив, тоді це було не таке вже й погане місце. Але помирати — жахливий процес, який міг бути сповнений болю, страждань та страху. Думати про це мені не хотілося, і я відчув, що зараз схоплю Джейка і витрушу з його голови весь цей мотлох.
З вулиці Тайлер наближався «Паккард», він перескочив через колії, одразу позаду їхав дідів «Б’юїк». Машини під’їхали до парковки біля церкви і стали на відгороджене жовтою стрічкою місце. Тато допоміг мамі вийти з машини. Навіть звіддалік я міг сказати напевне: якби подув сильніший вітер, вона звалилася б із ніг.
— Ходімо, — зітхнув Джейк і підвівся.
Ми зайшли до церкви разом — саме так, як хотів тато. Мама тримала його за руку. Батьки йшли попереду, потім ми з братом, Ліз та дід позаду. Диякон Ґрізвольд роздав нам програмки, балачки вщухли, і нам звільнили прохід. Ми дійшли до першого ряду, вишикувались і сіли. Труна Аріель стояла перед огорожею вівтаря, навколо були квіти, дуже схожі на ті, що й під час прощання. І хоча за день до того мені не було боляче дивитися на труну, в суботу я всіляко відводив від неї погляд. Я розглядав вітражні вікна позаду вівтаря, уявляв, як тріщатимуть шибки, коли вистрілити по них з рогатки. Лоррейн Ґрізвольд зайшла з бокових дверей і сіла біля органа. Пастор Стефанс вийшов за нею і зайняв своє місце біля кафедри. Тієї миті Амелія Клемент, яка сиділа поруч із сином та чоловіком, підвелась і пішла між рядами до органа — місця, де стояв хор. У храмі запала тиша, Лоррейн почала грати щось ніжне, сумне й класичне. Я міг би подивитися в програмку й дізнатися, що обрав тато, але думки витали десь далеко, відносячи мене якнайдалі від усього, що відбувалося навколо. Протягом цілого дня я думав, коли щось стає нестерпним, єдиний вихід — максимально себе дистанціювати, і тієї суботи зробив саме так. У голові крутилися події цього літа: маленький Боббі Коул, мертвий мандрівник, день, коли я штовхнув Морріса Інґдала в кар’єр, утеча Воррена Редстоуна через естакаду під час зливи, прогулянка на конях з Джинджер Френч, Карл Брендт, який врізався машиною в дерево. Як результат — я пам’ятав про службу лише те, що вона тривала цілісіньку вічність. Люди підходили до кафедри і щось говорили. Як я дізнався потім, вони ділилися приємними спогадами про Аріель, але тієї миті мене там не було, їхні слова були німими. Усі співали, скоріш за все, співав і я, лунала знайома музика. Не пам’ятаю жодного слова з промови пастора Стефанса, але лишилося відчуття, що він, хоч і сухо, проте довів усе до пуття.