Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Кассандра мовчала. Скільки разів вона бачила фрески та стереограми з його образом. Скільки разів читала написи чужою мовою. Vergeltungswaffe. Scutum contra chao. Скільки разів у темних, холодних казематах орфанажу пошепки переказувалися моторошні легенди про його жорстокість та безжальність. Та попри це, ніхто насправді до кінця не вірив в його існування — як і в його доцільність. Що може одна людина, хай навіть і невразлива, хай невмолима, хай з усіма благословеннями Давніх та Потойбічних богів… що може вдіяти одна людина у війнах, де рахунок іде на мільйони?
— Але є інший вихід. Я знаю, що треба зробити, проте мені знадобиться твоя допомога. Я сплутаю тебе з однією істотою… яку ти маєш супроводити до камери сингулярного реактора в секторі тринадцять. Не турбуйся. Я буду вести тебе. Я буду відчиняти двері й надавати тобі потрібні доступи. Я буду слідкувати та попереджати про небезпеку… хоча, — він видав якесь металеве сипіння, що, певне, мало означати сміх. Воно різко контрастувало з його майже природним голосом. Настільки, що Кассандра здригнулася. — Насправді се ти будеш небезпекою. З тим, хто піде з тобою, тобі нема чого боятися.
Кассандра вигнулася, наче її тілом пройшов потужний електричний розряд. Сльози виступили на очах, але сухе повітря майже одразу висушило їх. Заплющивши очі, дівчина похитала головою.
— Цього не можна робити. Того, що ви замислили. Не можна.
— Я б радо подискутував з тобою, мила дівчинко, але ти навіть не знаєш, що саме я замислив. Тож, благаю…
— Ви помрете. Зовсім скоро. Але ваша смерть трапиться запізно, щоб зупинити розпочате. Власне, то навіть не ви, це не ваш задум, вас скеровують, вам дозволяють це робити…
— Кассандро, зупинися. Послухай мене. Якщо ми не зробимо так, як я кажу, то найближчим часом сей корабель просто припинить своє існування. Переможець досягне тринадцятого сектора і, гадаю, просто перевантажить реактор. Енергія, що вивільняється з чорної діри, має утилізуватися. Йому достатньо лише дестабілізувати систему відведення… і все…
— Ви не розумієте. Коли ви помрете, розпочнеться фінальне протистояння. Цей корабель, «Щасливий Журавель», він стане воротами. Ми приведемо до нашого всесвіту… ще одну. Вона жадає цього всією своєю сутністю. Перетворити свої спогади… на реальність. Зупиніться, благаю вас…
— Кассандро, почуй мене. Се все — лише делірій, шоковий стан. Зберися. Ти маєш се зробити — інакше нам усім кінець.
Дівчина вперто мотнула головою. Міцно заплющені очі не бачили ядучо-білого світла відсіку. Легені не відчували холодного повітря. Біль наче відділився й огорнув її незримою сферою, оточеною шаром абсолютної порожнечі. Вона говорила наче сама по собі, наче всі ці слова промовляла вона, але й не вона, не зараз, а пізніше, звідти, звідки немає вороття, де є лише безкінечність…
— Залиште мене. Я маю померти. Дайте мені померти, бо я не хочу переживати цього знову. Знову й знову. Знову й знову. Знову й знову.
Знову й знову.
Вона розплющила очі.
Чиста, бліда шкіра, немов кістяна дошка різьбяра, вкрита мереживом тонких червоних ліній, досконало прекрасних, сповнених глибини й моці, неосяжних людським розумом. Вузькі долоні тримають прозорі, сповнені внутрішнього сяйва лінії плоті, створеної поза цим світом. Худорляві, сильні ноги стискають теплі, м’які боки.
Верхи на сатурніанській кішці Кассандра Зервас наближається до зовнішньої камери реактора. Мінлива, розділена на тисячі фрагментів плоть інопланетного створіння огортає її, підтримує, пестить. Здається, їхнє єднання є міцнішим, щільнішим, ніж створена Вольфрамом фон Зіверсом квантова сплутаність, хоч він би й посміявся над цим, зазначивши, що такий зв’язок, зведений до макрорівня, є абсолютним. Кассандра слухає тисячі голосів, що м’яко наспівують їй. Той спів більше не тривожить її, бо нині він — найпрекрасніше з усього, що вона будь-коли чула, бачила, уявляла. Вона озирається, відчувши слабку зміну у відлуннях.
До камери входить чоловік. Засмаглий жилавий коротун, з напнутими м’язами та широкими кістками, темноволосий. Замість лівого ока в нього чорний блискучий камінь… обсидіан чи онікс? Обличчя грубе, заклякле, немов також висічене з каменю. Людське око — темно-каре, холодне, з маленькою цяткою зіниці.
Він зупиняється, спокійно оглядаючи вершницю.
— Φοβάστε? — питає він. — Δεν πρέπει να είστε.