Хатина дядька Тома

нападок на всіх і кожного. Хто б що сказав, зробив чи не зробив, як це враз оберталося на зайвий доказ того, що її оточують бездушні, нечутливі людці, яким байдуже до її страждань.

Бідолашна Єва іноді чула ті нарікання і мало очі не виплакала з жалю до матері, що так побивалася через неї.

Десь тижнів через два Єва почула себе куди краще. То був один з тих оманливих відступів невблаганної хвороби, що часто вселяють надію в жагучі серця, навіть коли смерть уже на порозі. Євину легку ходу знову було чути в саду й на веранді, вона знову бавилась та сміялася, і зраділий батько запевняв, що скоро вона зовсім одужає. Тільки міс Офелія та лікар не тішилися цим примарним полегшенням. Не помилялось і ще одне серце — сердечко самої Єви...

Та хоч дівчинка й була виплекана з глибокою ніжністю і перед нею розгорталося прекрасне життя з усіма принадами, що їх можуть дати любов та добробут, вона не боялася смерті й не жаліла себе. її сердечко боліло тільки за тих, кого вона залишала, а найдужче — за батька. Єва ніколи не замислювалася над такими речами, проте підсвідомо відчувала, що займає в його серці куди більше місця, ніж будь-хто інший. Матір вона теж любила, бо взагалі була ніжна й чутлива, і всі оті прояви материного себелюбства, які їй траплялося бачити, смутили й бентежили її — адже, як і кожна дитина, вона беззастережно вірила, що мати не може чинити зла. І хоч деяких речей Єві було просто не збагнути, вона завжди заспокоювала себе думкою, що, зрештою, це її мама і що вона теж її щиро любить.

Жаліла вона й добрих, відданих слуг, для яких була наче ясний сонячний промінь. Діти звичайно не схильні узагальнювати, однак Єва напрочуд рано дозріла розумово, і всі згубні вади рабовласницького устрою, які вона бачила навколо, одна по одній глибоко западали в її чутливу душу. її поривали невиразні бажання зробити якесь добро своїм слугам, врятувати і обдарувати ласкою не тільки їх, а й усіх людей їхнього стану, та, на жаль, вона була надто мала й немічна, щоб ш здійснити ті поривання.

— Знаєш, дядечку Томе,— сказала вона якось, зводячи очі від книжки, що її читала вголос своєму другові,— а я розумію, як ото хочеться вмерти заради когось іншого.

— Чому, панночко Єво?

— Бо я й сама таке відчуваю.

— Про що це ви, панночко Єво? Щось я не збагну.

— Я не можу пояснити... Та пам’ятаєш, коли ми їхали на пароплаві і я побачила отих нещасних... кого розлучили з матір’ю, кого з чоловіком, кого з малими діточками... і ще коли я почула про сердешну Прю —який то був жах, правду ж? — та й ще багато разів я відчувала, що радо вмерла б сама, якби моя смерть визволила їх від усього того лиха. Кажу тобі, Томе, я хотіла б умерти заради них, якби було можна,— палко промовила Єва, поклавши свою тендітну ручку на Томову руку.

Том позирнув на дівчинку з побожним трепетом і, коли вона, зачувши поклик батька, швиденько гайнула додому, ще довго дивився їй услід, раз у раз витираючи очі.

Єва легко збігла на веранду, де чекав її батько. Убрана в біле платтячко, золотокоса, з розпашілим личком та неприродно блискучими від гарячки очима, вона вся світилася у промінні призахідного сонця.