Хатина дядька Тома

— Єво, донечко, невже ти вважаєш, що їм погано в нас живеться?

— Ой тату, а що, як раптом з тобою щось станеться? Що тоді буде з ними? Таких людей, як ти, тату, дуже мало. Он дядечко Олфред зовсім не такий, і мама теж... А згадай-но господарів нещасної старої Прю! На який тільки жах здатні люди! — І Єва здригнулася.

— Люба моя дитино, ти надто чутлива. Даремно я дозволяв тобі слухати такі історії.

— Оце ж і не дає мені спокою, тату. Ти хотів, щоб я жила в добрі й ніколи не знала найменшого лиха і навіть сумних історій щоб не чула. А тим часом скільки бідолах усе життя не бачать нічого, крім горя та смутку. Хіба це справедливо? То як було мені не знати про такі речі, як не жаліти цих людей? Усе воно завжди западало мені в серце, глибоко так западало. І я все думала, думала... Тату, невже не можна, щоб усі раби стали вільні?

— На це нелегко відповісти, донечко. Безперечно, все воно справді зло, так думає багато людей, і я теж. Я щиро бажав би, щоб у нашій країні не було жодного раба, але що для цього треба зробити — я не знаю,

— Тату, ти ж такий добрий і благородний, завжди так гарно говорив. То чи не міг би ти ходити скрізь і переконувати людей на добре діло? Коли я помру, тату, ти згадаєш ці мої слова і зробиш так задля мене. Я й сама б це зробила, якби могла.

— Коли ти помреш, Єво!..— схвильовано вигукнув Сен-Клер.— Ніні, не кажи такого, доню! Ти ж єдина моя втіха на світі!

— Дитина бідної старої Прю теж була її єдиною втіхою, а проте вона мусила слухати її крик і нічого не могла вдіяти! Тату, ці нещасні люди так само люблять своїх дітей, як і ти мене. Ну зроби для них що-небудь! Он і бідна няня любить своїх малих. Я сама бачила, як вона плаче, коли говорить про них. І Том свої діточок любить... Це ж просто жах, тату, що весь час коїться отаке!

— Ну годі, годі, ластівко! — заспокійливо мовив Сен-Клер,ти тільки не впадай у розпач, не говори про смерть, і я зроблю все, що ти хочеш.

— І дай мені слово, любий тату, що ти відпустиш Тома на волю, як тільки...— вона затнулась і нерішуче докінчила: —як тільки мене не стане.

— Гаразд, серденько, я зроблю все... все, що ти скажеш.

— Любий тату,— мовила дівчинка, притиснувшись до його лиця гарячою щічкою,— от якби нам піти разом...

Сен-Клер міцніше пригорнув її до себе, але нічого не сказав.

— Ти прийдеш до мене,— додала вона тихо і впевнено.

— Я піду за тобою. Я тебе не забуду.

Урочиста вечірня сутінь оповивала їх дедалі густіше. Сен-Клер сидів мовчки, пригортаючи до грудей тендітне дитяче тільце. Він уже не бачив доччиних глибоких очей, тільки чув її тихий, немов потойбічний голос. І нараз миттєвим привиддям перед очима в нього постало все його минуле: материні молитви, його власні дитячі поривання до добра, а між ними й цим вечором — довгі роки неробства й марноти, що їх звуть світським життям. За одну мить людина може осягти думкою дуже багато. Отож і Сен-Клер багато чого побачив і відчув, але не обмовився про те ані словом. А коли зовсім посутеніло, він одніс дочку до її спальні, почекав, коли її перевдягнуть на ніч, а тоді відпустив слуг і колисав її на руках та співав їй, аж поки вона заснула.