Хатина дядька Тома

Та коли вже казати все, як є, то найдужче краяли йому серце дедалі виразніші прояви дочасної зрілості Євиних думок і почуттів. Завжди жвава й безпосередня, вона, проте, часом висловлювала такі навдивовижу розумні, глибокі судження, що здавалося, ніби її надихає якась вища сила. В такі хвилини Сен-Клер відчував раптовий дрож і міцно стискав дівчинку в обіймах, неначе це могло врятувати її, а в серці його зринала шалена рішучість будь-що вдержати її при собі, не дати їй піти в небуття.

Усю свою душу Єва вкладала в турботи про інших. Вона завжди була добра й великодушна, але останнім часом усі помітили в ній щось нове: зворушливу, суто жіночу дбайливість. Вона й тепер залюбки гралася з Топсі та іншими кольоровими дітлахами, проте була вже більше спостерігачкою, аніж товаришкою їхніх забав. Інколи вона півгодини сиділа й сміялася з чудернацьких витівок Топсі, а тоді на обличчя їй раптом набігала тінь, очі смутніли, і думки линули кудись далеко.

— Мамо,— якось звернулася вона до матері,—чому ми не навчаємо наших слуг читати?

— Та що ти, доню! Це не заведено.

— А чому? — спитала Єва.

— Та тому, що їм зовсім не треба вміти читати. Працювати вони від цього краще не стануть, а ні до чого іншого вони не здатні.

— А от міс Офелія навчила Топсі читати,— не вгавала Єва.

— Так, але ж ти сама бачиш, як мало з того користі. Топсі — найгірша дитина, яку я будь-коли зустрічала в житті І

— А бідна няня! — мовила Єва.— Вона так хоче навчитися читати! Що вона робитиме, коли я не зможу читати Ти уголос?

Марі, заклопотано перебираючи щось у шухлядці, відказала:

— Я певна, Єво, що з часом ти думатимеш про щось інше, а не про те, щоб читати слугам уголос. Воно все дуже добре, я й сама це робила, поки ще мала здоров’я. Та коли тобі треба буде дбати про вбрання і виїздити в світ, на це не залишиться часу. Ось подивися! — додала вона.— Усі ці коштовності я віддам тобі, коли ти почнеш виїжджати. Я вдягала їх на свій переший бал. І можеш мені повірити, Єво, всі дивилися тільки на мене.

Єва взяла скриньку з коштовностями й дістала з неї діамантове намисто. її великі замислені очі дивилися на нього, але думки були десь далеко.

— Ти так байдуже дивишся на нього, доню! — зауважила Марі.

— Воно дорого коштує, мамо?

— Ще й як! Батькові привезли його з Франції. Ці діаманти — чимале багатство.

— От якби воно було моє! — сказала Єва.— І щоб я могла робити з ним що хочу!

— То що б ти зробила?

— Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, відвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчили їх читати й писати...

Євину відповідь урвав сміх її матері.

— Заснувала б пансіон для негрів! А може, ти ще вчила б їх грати на роялі й малювати на оксамиті?

— Я б навчила їх грамоти, щоб вони могли самі написати лист і прочитати, коли їм хтось напише,— твердо відказала Єва.— Я знаю, мамо, як їм тяжко, що вони цього не вміють. І Томові, і няні„. і ще багатьом. Як на мене, то це несправедливо.