Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Тутешнє українське населення не хотіло і не хоче за жодних умов покинути свою землю і своє нинішнє місце проживання. Це діється внаслідок різних зрозумілих причин, але у першу чергу тому, що в рамках Радянського Союзу, куди нас хочуть вивезти і де проживає вся решта більш як 40-мільйонного українського народу, наш народ не має жодних забезпечених національно-політичних, релігійних та соціальних прав.
Український народ терпить у Радянському Союзі небувалий національно-політичний утиск. Радянський режим, у якому змушені жити український та інші народи, є режимом тотальної диктатури і тиранії, а наші земляки внаслідок цього позбавлені всіх людських прав.
Тому з усього мільйона українців, які мешкають за лінією Керзона, майже ніхто не хотів і не хоче добровільно виїжджати до Радянського Союзу, до своєї національної, материнської української держави, яка існує у Радянськім Союзі під назвою «Радянської України», але насправді не має жодних державних прав, а форма державності служить виключно для цілей облудної більшовицької пропаганди, особливо для належно не поінформованих легковірних країн вільного світу. Все українське населення за лінією Керзона одностайно висловилося, що не хоче виїжджати, а хоче надалі залишитись у своїх нинішніх місцях, у своїх родинних місцевостях і з огляду на це хоче користатись усіма належними їм громадянськими правами. Але нинішній польський уряд під тиском Москви, яка боїться залишити українців де б це не було за межами своїх безпосередніх нелюдських експериментів з денаціоналізації, постановив насйльно викинути українське населення з його землі й осель.
Офіційно в урядових трактатах проголошено, що переселення є добровільним. Ми, українці, безумовно дотримуємося цієї офіційної умови про добровільність переселенської акції. Але представники польського і радянського уряду за весь час переселенської акції від осені 1944 року аж донині ведуть акцію не добровільного переселення, а примусового виселення всупереч усім правовим постановам. Коли провалилась уся широко задумана пропаганда щодо переселення, коли визначені один за одним терміни виїзду не давали жодних результатів, бо ніхто з українців не хотів виїжджати на свою згубу до радянського «раю», тоді представники польського уряду і більшовицьких переселенських комісій почали організовувати різного роду банди серед польського населення і давали тим бандам наказ нападати на оселі українців, грабувати, мордувати, палити людей, щоб таким чином змусити українців до виїзду.
Внаслідок цього протягом усього минулого року, а особливо весною 1945 року, на українські поселення нападали численні польські озброєні банди, яким відкрито допомагали урядова міліція та інші урядові чинники. Ці озброєні банди разом з урядовою міліцією і частково підрозділи війська протягом минулого року спалили на наших територіях кілька десятків українських сіл і набагато більше пограбували або знищили у них господарського майна. При тому мали місце страшні злочини масових убивств і катувань. У численних селах банди і урядова міліція вбивали по 100, 200 і більше людей протягом одного дня. Нападаючи, били до крові, катували і вбивали також жінок, старих людей і дітей. Часто кидали живих людей, навіть немовлят, у вогонь.
Патронували ці терористичні, людиновбивчі дії підрозділи прикордонних більшовицьких військ НКВД, які часто переходили через новоутворений кордон між Польщею і СРСР, базуючись на тому боці, допомагали польським терористичним бандам ламати опір і оборону українського населення за допомогою терору і виселення.
Однак і цей довготривалий терор організованих банд і державної міліції не зламав волі українського населення залишитись на своїй землі.
Під натиском небувалого терору на виїзд записався відносно малий відсоток населення. Але й ті, хто записався, робили це під примусом. Виїжджати вони не хотіли, часто втікали і переховувались.
Ті ж, кого все-таки вивезли, часто вже через короткий час повертались, якщо тільки їм вдавалося вирватись із концентраційних таборів, куди більшовики вивозять переважно наше населення.
Українське населення, захищаючись від терору польсько-більшовицьких банд, організувало власними силами збройну самооборону. Все населення стало з небаченою до цього часу солідарністю до рішучої збройної самооборони. Збройні загони місцевої української самооборони і загони Української Повстанської Армії (УПА) відбивали напади банд і міліції, здобуваючи у багатьох випадках перемоги.
Також і серед польського суспільства пролунали голоси розумних особистостей, які засуджували терористичні антиукраїнські напади, ганебні й шкідливі для польського народу.