Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Він знов обережно одхилив її на подушки і сказав (він сам не тямив для чого): — Та люди часом знаходять щастя і кохання поза родиною і не з шлюбною жінкою.
Вона втомлено прижмурила очі.
— Про се неварто говорити, — мовила тихо, — се сюди не йде… він не такий…
— А як він відносився до своєї жінки?
— Здається, прихильно… та… якісь вони були немов чимсь винні одно проти одного. Так се все безглуздо…
Голова одхилилась набік, наче сама собою впала, так в’яло, безсило.
— Ну дограла я ото роль…
— Яку роль? — злякано спитав поет, йому здалось, що вона тратить притомність.
— Яку? Ну, тії ж одвідини «несудженого друга»… А потім вернулась додому і вже якось нічого не думала, не почувала, так мовби мене не стало на світі. То перше було щось не то каяття, не то гордощі, не то надія, а се вже нічого не стало…
Другого дня мені трапилось грати на сцені, ще й п’єса трапилась противна, якась мелодраматична. Ой, які се були тортури! Бувши зовсім мертвою, вдавати якусь пародію на живу людину. Тут уже й «студії» не помогли, я вже ні фальшу, ні правди не чула, я погасла, я вмерла живцем. Се нарешті завважено. Я провалилась. Потім захорувала. Та се вже ви самі знаєте.
— І ви більше не бачилися з ним?
— Ні. Навіщо? Все одно… Я виїхала потім… не навмисне, бо й то було однаково… товариство переїхало і я вкупі з ним…
Вона замовкла і немов заснула, західний промінь сонця впав їй на закриті очі, вона не завважила.
Поет сидів тихо і затримував дихання, щоб не зрушити тиші. Промінь затремтів на стіні дрібненькими плямами, потім погас… Актриса помалу одкрила очі…
— Як могли ви полюбити таку мертву, як я?
— Я полюбив вас давно, ще в Харкові.
— А, правда… Се я на Сибір їхала… я тоді була ще живою… Се не гаразд, що я держу вас при собі? — спитала вона якось поважно, наче діловито.
— Ви не держите мене, — сказав поет і похиливсь.
— Так… ви кажете — я ваш фатум. Я вірю. Се буває. Може. Принаймні, поки я ще на світі. Але я хутко вмру, ви будете вільні.
— Тоді й я умру!
Уста її ледве рушились.
— Се так личить казати поетові…
— Ви думаєте, я…
— Ні, не думаю, нічого не думаю. Хіба от що: якби він умер, ще тоді, давно, я б досі була вільна і не погасла… А втім, не знаю… Годі про се… Почитайте мені що-небудь.
— Що ж би?
— Своє, звісно.
Поет нерішуче переглядав свій рукопис і мовчав.
— Скінчіть те, що почали.
— Те?
— Авжеж. Мені так буде добре. Читайте. Почніть спочатку, а то я вас перебила.
Поет поправив своє буйне волосся і почав:
— «Велике, фатальне кохання — се самум…»
Поет розточився в порівняннях, актриса лежала тихо і поволі намотувала пасмо свого темного тьмяного волосся на тонкий блідий палець, намотувала і знов розмотувала, довго-довго…
1905 р.
Екбаль-ганем
Екбаль-гáнем лежить на ліжку в подружній кімнаті. Отак одягнена одсвятно, як завжди, серед білого дня — лежить. Чорне, блискуче, трохи жорстке волосся вибилося з-під химерно-штучної зачіски і спадає безладними пасмами на щоки, як у простої фелахині, хороші очі втратили агатовий полиск і стали подібні до зерен з дешевих чіток, стертих занадто богомільною рукою, ніс — і так вже трохи величенький — припух, позбувся товстої пудри, став смуглявим і червонястим, ніжні уста сквасніли й згіркли… Екбаль-ганем знов плакала… Ох, і що його робити, щоб не плакати?! Се ж лихо, се ж погибель — тії сльози! Адже після них наче написано на обличчі: «Ся жінка має тридцять літ». Тридцять літ! то ж то старість!.. Звісно, Аллах справедливий, але нащо потрібно його справедливості, щоб ті розпусні біляві франки здавались молодими часом і понад сорок літ, а бідна арабка хіба чудом задержить красу до тридцяти, як от задержала вона, Екбаль. Може б, те чудо ще кілька років протривало, коли б… коли б не стала на дорозі франка! Ой, тії франки! Либонь, їх створено на кару людям, як сарану, як гусінь, як скорпіонів. І кожна франка ще й на тім світі, по смерті, сподівається жити та красувати (яких гарних святих жінок показують у школах арабочкам католицькі черниці!), а найчесніша мусульманка хіба має ту надію?.. Однак же були святі жінки-мусульманки: Хадіга, Фатьмá, Зéйнаб… де вони тепер? Адже гурії то не вони, а де ж вони? Чи варто ж бути святою?..