Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

15 лютого 1901 року у листі до своєї майбутньої дружини Ольги Гаморак Василь Стефаник писав: «Боже, ти прокляв мене, бо-сь наказав з моєї душі зробити кузню і кувати в ній чистий метал люцкого слова і єго любови».

Починалося двадцяте століття. Починалося Велике Мовчання Стефаника, яке триватиме 15 років. Хоча сказати, що в цей час він не писав нічого, було б неправдою. Він писав навіть повість. Вона називалась «Листи до мами» — є свідчення у його листах.

До тридцяти років він написав три свої основні невеличкі книжки: «Синя книжечка» (1898), «Камінний хрест» (1899), «Дорога» (1900, датовано 1901). А дебютував поезіями у прозі (1896–1897) — жанром характерним для тодішніх європейських модерністів. Ці поезії він назвав «образками» і скомпонував їх у першу свою книжку, але йому сказали: «…нема у сих творах служби громаді», тож автор знищив рукопис. А вже наприкінці 1897 року у чернівецькій газеті «Праця» було надруковано сім новел із «Синьої книжечки». Почався той Стефаник, якого ми знаємо, якого Ігор Костецький вважав європейським письменником без будь-яких знижок, і хіба тільки Костецький? Іван Франко сприйняв Стефаника як «може, найбільшого артиста, що появився у нас від часу Шевченка». От тільки зі «службою громаді» варто розібратися. Нагадаю часто цитоване: «Правда, я не люблю рускої інтелігенції…». Йшлося, звісно, про галицьку інтелігенцію. Але цитата буде незакінчена без ще відоміших слів: «Я люблю мужиків за їх тисячлітню тєжку історію, за культуру, що витворила з них людий, котрі смерти не бояться». Після Кракова, де він написав три свої книжки, де спілкувався із поетами та прозаїками «Молодої Польщі», де жив у силовому полі західних літератур, навчившись відкидати із написаної фрази те, що, здавалось, ніяк не можна викреслювати, піднявши художню планку української новели на недосяжну висоту — і сьогодні недосяжну, бо врешті-решт все визначають не «техніки письма», а інтенсивність переживання, якої ніде на світі не навчишся… І цей ряд можна продовжувати, але можна і обірвати, зупинившись на головному, — Стефаник повертається до тих, «котрі смерти не бояться». Щоб жити серед них і померти. Тоді якраз і розпочався двадцятий вік. Тоді і розпочалося Велике Мовчання Стефаника.

Він помре у 65 років у рідному Русові. У Франції на цю смерть відгукнеться Володимир Винниченко. У передчасній кончині Стефаника Винниченко звинуватить «галицького Іванища» (його вислів). І тут вже зовсім не суттєво, до якої соціальної верстви належить цей Іванище. Тут суттєві ті «кусні руди», якими переповнилася кузня. Тут суттєвий надмір сажі, від якої та кузня «присіла». Ким би не був Іванище, але він був біля Стефаника. А своє оточення Стефаник любив, любив швидше всього з відчаю, любив, не знаючи, що з тим оточенням робити, куди від нього подітися. Краще знову послухаймо письменника: «Я встидаюся, що я є письменником, а все, що написав, то не як письменник, чоловік, що робить ремесло з свого письменства, лишень, як одиниця, що надзвичайно любила своє оточення».

Отож, починалося двадцяте століття. Починалося Велике Мовчання Стефаника. Новели із трьох його книжок перекладаються на слов’янські мови, потрохи — на інші європейські. Він «служить громаді» вже в іншій іпостасі — «мужицьким послом» до віденського парламенту. Послужить аж до краху імперії. І тільки Перша світова війна, котра онімила багатьох, перерве його мовчання. І він почне знову. І першою буде новела «Діточа пригода». Моя улюблена.