Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Потім якесь пацання чимсь плесковатим, наче хто хустя прав. То малі «ізраєліти», що приїхали недавно на купелі з Александрії, дражнили старого берберіна-воротаря, а він «учив» їх, скинувши з себе пантофлю та потягаючи грубою підошвою малюків по плечах, кого встигав досягти.

Екбаль-ганем була й забула, що в дворі ще хто може говорити по-італьянськи, крім «тієї».

— Ах, як мені обридли тії чортенята! Яке то нещастя мати в сусідстві локанду!

— Я ж тобі казала, ганем, — докинула Сальтане.

— Ай, мовчи ти! — визвірилась Екбаль.

— Саїда, ганем! — озвалося щось під дверима жіночим голосом, ніжно-улесливо, і розточилося в благословеннях «прекрасній ганем і тому дневі, що дає її бачити її найнижчій слузі».

— Мін (хто)? — різко перебила Екбаль поток благословенних слів.

— Порох з-під стіп твоїх, порох з-під стіп твоїх, — відповів лестивий голос, і в двері просунулось обличчя, трохи не таке чорне, як у Сальтане, молодше, з блакитною зорею на чолі, нацяткованою голкою просто на шкірі, з таким же півмісяцем на підборідді, з двома золотими сережками з одного боку — одна в усі, друга в ніздрі, — сполученими тонесеньким ланцюжком. Від солодкої усмішки сережка в ніздрі тремтіла, сіпала ланцюжок і другу сережку, і дрібнесенькі світляні блиски грали як леліточки по темній бронзовій правій щоці, а ліва темніла під напівспущеним чорним креповим покривалом.

— Чого тобі треба? — суворо спитала Екбаль.

— Мені треба, прекрасна ганем, щоб ти була ще кращою, а щоб твоя найнижча слуга не ображала божих очей своїми злиднями.

Промовляючи теє, жінка вступила в кімнату, тягнучи за собою по помості довгий, вузький кінець чорного крепу, як ящуриний хвіст. І вся її постать нагадувала ящурку, — тонка, гнучка, з меткими і разом полохливими рухами. Здавалося спочатку, що вона прийшла з порожніми руками, але, вступивши в кімнату, вона миттю добула чи з-під покривала, чи з якихсь таємних сховів просторої фалдистої чорної сімарри кругле пуделочко з ясного лубка і простягла його на долоні до Екбаль-ганем.

— От, сонце моє, ганем моя вродлива, оце тривкі білила! Хоч тричі вмийся після них, — не злиняють! Хоч які поцілунки щирі — їх не зітруть! Вічні, моя ганем, вічні!

Екбаль-ганем узяла пуделко, відкрила, придивилась, підставивши під червону смужку світла, понюхала білила і вернула перекупці, коротко мовивши:

— Не треба.

— І певне, що не треба! — несподівано палко підхопила перекупка, — пробач смітині з-під твого порога! Я ж і сама бачу, що ти й так біліша від лілеї. Але я маю ще й інші речі, помічні речі, — вона знизила голос аж до шепту, — маю до діточок, маю й від діточок, як до чиєї потреби…

Екбаль суворо насупила брови:

— Що?

— Слухай-но, — озвалась Сальтане до перекупки, — йди-но ти собі звідси, бо як прийде бей, то будеш ти знати, він таких, як ти, не любить.

Але в очах Екбаль-ганем при слові «бей» щось блиснуло, блиснуло і погасло, а вуста зложилися у штучно-байдужу презирливу усмішку.

— Ну, коли ти така розумна, — звернулась вона до перекупки, — то в тебе, либонь, і привороту можна купити.