Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Се правда.
— На мої тодішні заробітки ми, правда, могли б прожити обоє, навіть може і з родиною, коли б він покинув заробляти і жив, їздячи зо мною, на мій кошт. Але він про се й слухати не хтів.
— Се зрозуміло, — зважливо заявив поет.
Актриса спалахнула.
— Аякже! Вам се зрозуміло! Що чоловік може через якісь міщанські забобони розбити серце собі і своїй коханій — вам се зрозуміло!
— Се не забобони, се елементарна порядність.
— Власне «елементарна!» Все у вас, мужчин, «елементарне»! Ну, а якби я жила на його нужденні «пострічні», зрікшись моєї професії для кохання, то се була б «елементарна непорядність»?
— Се зовсім інша річ. При сучасних обставинах…
Актриса замахала руками.
— Знаю, знаю, знаю! Чувала тисячу раз! Нудно. Елементарно. Годі. Се саме й він казав. Я ненавиділа його в такі хвилини.
Поет зважив не обстоювати сеї теми.
— Може він міг би мати якийсь заробіток при вашій трупі? — несміло докинув він.
— Який? Суфлером бути? Чи «гопакістом» може? Він же навіть і в хор не зугарен, а статистів наша трупа не возить за собою. Він то може б і на таке пристав. Але се вже занадто. Сього вже наші акторські забобони не дозволяють. «Законний муж» прем’єрки — «зорі», «нашої знаменитої» чи якої там ще — і «стовбичить на сцені» статистом, на німих ролях, служить попихачем, «кутки підпирає»… Ні, ні, ви сього може не розумієте, але се не-мож-ли-во! Я вам кажу. Він був би «круглою бездарністю» на сцені… Так само, як і ви! — додала вона раптом.
Поет почервонів.
— При чому тут я? Та й я ж ніколи не виступав на сцені — почім же ви знаєте, може…
— Ні, ні, «не може»! Я в сих речах маю нехибний нюх. «Кругла бездарність», кажу вам, — вона задирливо дивилась йому в вічі, — брр… я не знаю, сього може б і моє кохання не витримало!
В очах поетових блиснув лихий вогник.
— Однак же той… ваш знайомий, здається, не виявляв особливої «даровитості» і в своїй літературі, се ж ви самі казали.
— А, то зовсім інша річ!
Поет знизав плечима зневажливо:
— Не розумію, чому! Яка різниця?
— Газетяр може собі бути тричі бездарним, і все ж таки його називатимуть «чесним трудівником преси», а не «шантрапою».
— Ба, коли все діло для вас у словах…
— А чому ж би ні? Сподіваюсь, не ви будете мене вчити нехтування словами…
— Ну, так єсть же і слово «писака»!
Вона густо-плямисто почервоніла і блиснула на нього очима:
— Ви що собі думаєте!
— Пробачте…
— Хоч би який він був у літературі, моє найближче товариство того не вміло б зміряти і дорівняти до мого становища. Нехай би навіть він був остатнім у редакції, або хоч і зовсім без професії, та за кулісами в нас він був би тільки моїм чоловіком, а не попихачем театральним.
— Надзвичайно миле становище: «муж цариці!» — таки не втерпів поет.
— Нічим не гірше, ніж «жінка свого мужа».
Вони обоє переглянулись гостро, ворожо. Настало знов мовчання, довше від попередніх.
— Дайте мені папіроску, — озвалась нарешті актриса втомленим байдужим голосом.
Поет уже злагіднів і почувався немов до якоїсь вини супроти неї.
— Не можу, — заперечив він, — вам шкодить курити.
— Хіба не однаково, що мені шкодить, що ні?
— Кому ви се кажете? — з ніжним докором сказав поет і несподівано додав. — Я вас вразив?
— Ні. Тільки мені відхотілося говорити.
Поет пильно подивився на її обличчя; її очі були спущені, але й так вона не видержала того пильного погляду та й одвернулась до стіни.
Він узяв її руку в обидві свої: — Не гнівайтесь. Я сам не знаю, звідки взялась була ся лиха іскорка між нами. Тепер її нема — правда ж?
— Правда…
Вона обернулась до нього і заговорила, мов не було ніякої перерви: — Так чи сяк, ми розійшлись. Себто я одійшла від нього. Я перейшла в іншу, гіршу трупу, на лихіші умови, аби виїхати з того міста і податись на край світу. Еге ж, я поїхала аж у Сибір, щоб не мати спокуси вернутись «одвідати» мого несудженого друга…
— Несудженого? Либонь, неприйнятого?
— Однаково. Се не була якась примха моя. Я ж вам кажу — я за свій хист боялась, бо справді він би не встояв проти дрібних родинних злиднів, йому був би мат. Себто я думала тоді, що тільки в тім разі був би мат, а воно вийшло: чи верть-круть, чи круть-верть, а все в головах смерть! Ха-ха-ха!..