Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Кілька років?! Ви могли кілька років терпіти сі тортури'
— О, я тоді багато могла, себто мені здавалось, ще могла… Тому помагали ще й гордощі. Мені не хотілося признатися перед собою, що я помилилась, що я подолана.
У поета знов з’явився на обличчі жорстокий вираз, він по чував се і намагався погамувати се, але не міг і заговорив навмисне безвиразним голосом: — Я не зовсім розумію се. Ви корили мене, що я не думаю про вас, а проте я не міг би для якихсь там гордощів занедбати вас так, як ви занедбали… ну, хіба вам не спадало на думку, що не тільки ж ви самі приймали таку муку? Ні, ви таки безжалісні.
Вона глянула на нього скоса і в голосі її забриніла іронія: — А ви-таки до неймовірності жалісливі! Де ж пак обстоювати інтереси свого — як би се сказати? — Ну, все одно… Тільки, бачите, «в своє оправдання» я можу сказати, що я нічого не знала, яку саме муку приймає ще хто, крім мене, бо мені ніхто нічого про те не писав… Правда, я просила його не писати до мене…
В поета готове було зірватись ще якесь слово, але він здержав його і навіть зневажливо стиснув губи.
— Так, просила, але він не повинен би був слухати моєї просьби, якби… Либонь, скажете: жіноча логіка?
— Нічого я не скажу, — понуро відказав поет і знов почав перегортати свій рукопис.
Вона подумала, потім сказала так просто, без іронії, без досади, щиро приязним тоном: — Знаєте, залишим краще сю розмову. Очевидячки, вас розстроює моє оповідання.
— Ні, ні, — заперечив він, болісно зсунувши брови, — якщо тільки можете, то скінчіть. Скажіть мені все, все, до кінця. Інакше мене се буде занадто мучити. І ви не вважайте на моє поводіння… я може нерівно і негарно говорив… але я… зрозумійте мене… якась роздвоєність, чи навіть більше… се ж дуже тяжко… і всякий би на моєму місці… ні, я не те кажу…
Вона зібралась на силі і з легким стогоном болю підвелась, щоб досягти його руки своєю. Погладила його руку і знов лягла з таким же стогоном.
— Ні, се більше я винна… А втім, ніхто не винен. Хтозна, чи тяжче таке слухати, чи розказувати… Але вже раз почато — не дослухати чи не доказати буде ще тяжче. Тільки я вже коротше докажу і — без лірики… Добре?
— Як вам буде добре, — сказав поет і вже зовсім злагіднів.
— Тільки перше дайте мені лікарство і підложіть що-не-будь під голови, чогось немов низько стало. Так… спасибі. — Так бачите, я таки не витримала свого до кінця. Може б я якось заспокоїлася з часом, може б навіть і забула (в наші часи якось не випадає вірити в вічну любов!), якби не тії ролі з їх брехнею і правдою, а так рана раз у раз троюдилась… Ну, коротко, я таки нарешті вернулась в те місто. Але він уже був жонатий…
— Невже?! — вирвалось у поета. — Він міг забути вас?
Вона сумно усміхнулась.
— Хто його знає, може він і не забував мене.
— То як же…
— Ет, не вдавайте наївного! Адже в чоловіків то звичай — попри великій, мовляли ви, фатальній любові мати з десяток, коли не більше, меншеньких, нефатальних.
— Я думаю, що і в жінок не раз так буває.
Вона байдуже одвела від нього очі: — Як собі хочете…
— Ви бачили його жінку? — якось загадково спитав поет.
— Чому ж ні? Я була у них.
— Ви були у них?..
— Вам дивно? Ну, дивно чи не дивно, а я була у нього. В перший же вечір, я побачила його в театрі з жінкою. Я одразу пізнала, що то його жінка, вона сиділа поруч з ним, і можна було одразу вгадати, що вона прийшла в театр по контрамарці, вона була завбого вбрана для передніх рядів партеру… і потім є щось таке особливе в поводінні подружжя між собою, — завжди видно. В перший же антракт я викликала його за куліси і попросила познайомити мене з його жінкою. Він не знайшов приключки відмовити. Се було прилюдно. Ніхто з моїх товаришів ні про що не догадувався, бо не знав. І ми познайомились.
— Яка ж вона? — поет не зумів сховати свою цікавість.
— Яка? Інакша, ніж я, зовсім інакша. Досить з вас?
— А хто ж вона така? — відповів поет питанням, трохи засоромлений.
— Вона була «конторською панною» при тій газеті, де він працює, а тепер вона — жінка свого чоловіка, чи пак «мужня жона». Ким же їй ще бути?
— Ну могла б і тепер служити…
— У неї інша служба! — мовила актриса з коротким сміхом, подібним до кашлю. — Як я прийшла до них, вона саме купала найменшу дитину, а двоє плутались у неї під ногами, бились, верещали і доводили її до розпуки. Я хутко завважила, що прийшла дуже не в пору, саме час було класти дітей спати, а в сьому повинен був помагати й чоловік, бо пані й служниця-підліток купілем клопоталися. Він намагався удавати передо мною, що все се його не бентежить, а навіть бавить, але — бідняка — з нього таки напевне був би кепський актор! Я завважила, як він разів два витер хусткою лоба.