Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва

Екбаль-ганем рідко бачить захід сонця у всій його красі, а відколи живе тут, на купелях, то й ніколи не бачить. Вона ж тут живе, як у в’язниці, не в звичайному, призвоїтому гаремі, як годиться поштивій мусульманці, а таки в справжній в’язниці, без садка, без піддашків з точеними ґратками, звідки можна чудово споглядати на вулицю, без родичок і приятельок, що бувало так охоче додержують їй товариства і дома, й у гостях, і на проходках. Тут і йти нема куди, хоч би й було з ким, — нема ні кладовища порядного з могилами кревних (найпризвоїтіше ж ходити на кладовище, а не сновигати вулицями без мети!), нема крамів, окрім бакалійних та з усяким мотлохом, куди ходять тільки слуги та франки, а жінці родовитого арабського бея сором і поріг переступити; в гості Екбаль-ганем не може ходити, бо прийшлось би й собі гостей приймати і відкрити перед ними всю злиденність життя свого тутешнього, — адже вона живе у дворищі, де уміщається пансіон для хворих чужинців, а се ж все одно, що locanda![79] — се ж крайня ганьба для порядної ганем жити попри локанді.

Коли-не-коли бувають весілля, заручини, похорони, і то більше не тут, а в Каїрі, їздити туди трудно, шкода кидати своєї маленької Зейнаб, а не тягати ж за собою таке немовлятко межи люди, щоб ще хто наврочив.

Згадавши про Зейнаб, Екбаль-ганем затривожилася, схопилась, відхилила трохи надвірні двері (так що ледве чи й долоня просунулася б), ляснула двічі в долоні і гукнула тонким, гострим, трошечки рипучим голосом:

— Е! Сальтане! — і зараз же оступилась від дверей.

Знадвору вступила стара негритянка в яро-зеленій вовняній сімаррі[80], надітій без сорочки, у срібних, грубих, як кайдани, бручах на босих ногах, з непокритою, розпатланою, дрібно-кучерявою головою, тільки перев’язана над чолом, наче стрічкою, вузько зложеною жовтогарячою хусткою з червоними берегами; з шиї на розхристані чорні груди звисало важке глиняне намисто різних яскравих кольорів. Здавалося, що вона не йшла, а неначе точилася, така дрібна й легка була у неї похода, і дивно відбивала тая похода при її низенькій, надзвичайно тілистій постаті. Неначе велика зелена опука з розгону впала і не своєю силою закотилася до хати.

— Де ти поділа Зейнаб? — одразу дражливо крикнула до неї Екбаль.

— Там, — спокійно і недбало кинула Сальтане, махнувши рукою собі через плече.

— Де се «там»? що се за «там»? Ти її надворі покинула з Саїдом? Я тобі казала, щоб ти не сміла! щоб ти не сміла! їй небезпечно бути надворі! ти ж тямиш? ти ж розумієш! А ти все-таки «там», «там»!

— Ти ж, ганем, ще не знаєш, де саме Зейнаб, а вже кричиш, — сказала Сальтане так само спокійно, чудним, якимсь пташиним голосом, що нагадував «людську» балачку папуги.

— Ну, то де, де? кажи ж, де! — і з нетерплячки Екбаль сіпнула її за зелений рукав.

— Звісно, де — у гладкої сет, там їй чаю дають, вона любить. Гладка сет казала, що сама її принесе додому.