Чорний лабіринт. Книга третя

Ніч запнула небо темною шаллю. По ній хтось щедро розкидав великі, яскраві, немов цитрини, зорі. Час від часу вони зривалися з високості й падали в озеро, засіваючи його плесо тьмяними перлами. З пагорбів на нього наповзав легкий туманець. Ішли швидко, поспішали на третю дістатися Дубівського кладовища, що в Калинівці. На зустріч з Кужілем знову йшли утрьох: Максим, Ліщина й Лемко. Грипс, якого відібрали у бігунця, хоч і призначався для Тура, поставив чимало проблем саме перед ними. По-перше, не було Тура, тобто він був, існував, проте використати його в цій операції генерал Семеняка не вважав за можливе. Тому легенда про його поранення давала право на провідну роль у зустрічі з Кужілем лише одному — Максиму, адже саме його згадували у грипсі. Йому після перевірки, про яку він ще не знав, треба було йти до Леміша. На цей випадок Максимові були дані коди, визначена хвиля і час для зв'язку з Києвом. При штабі Леміша він мав бути використаний як радист, а це полегшувало справу. Пеленгувати його роботу на іншій хвилі могла лише радіослужба державної безпеки.

Від зустрічі з Кужілем і тієї перевірки, яку приготували для Максима, багато залежало. Сама зустріч ускладнювалась тим, що Кужіль не знав його особисто, а це в середовищі націоналістичного підпілля було вельми небажаним, бо таїло в собі можливість підстави з боку органів державної безпеки. Особисте знайомство у справі підпільного зв'язку оунівці вважали гарантом. Тур знав Енея, Еней — Кужіля і так далі — аж до Леміша. А тут ланцюг зв'язку урвався. Якоюсь мірою рятувала справу та обставина, що про загибель Енея вже знали від Стефи. Кужіль писав про це у грипсі, називаючи її організаційне псевдо — Русалка. Згадувався у грипсі й радист, тобто Максим, про якого Тур домовлявся з Лемішом раніше. Проте якоїсь певності в тому, що операція пройде успішно, не було ні у генерала Семеняки, ні у самого Максима.

На кладовище зайшли через муровану браму. Місяць, що вже встиг викотитись на небо, залив срібним молоком хрести, кущі, дерева і невелику каплицю, що стояла посеред могилок. Не криючись, попрямували до неї, та раптом помітили: поміж хрестами щось наче зблиснуло. Андрій махнув рукою, щоб залягли, і сам припав до чийогось надгробка. За якусь мить між могилами зблиснуло знову. Андрій приготував зброю. Йому здалося, ніби майнув над кущем срібний хрест. Майнув і зник. Щось стиха прошаруділо — і знову хрест! Жестом наказав хлопцям, щоб не рухалися з місця, а сам, пригинаючись, наблизився до того дива. Обережно визирнув з-за куща: хтось стояв по пояс у ямі й викидав із неї землю. Коли заступ потрапляв у місячне проміння, на очищеному до блиску металі спалахував хрест. Андрій плюнув спересердя. Привидиться ж таке: хреста побачив у звичайній лопаті. Підійшов до копача ближче. Став за високим могильним каменем, вдивляючись у прозорий туманець, — і в одну мить полетів до ями. Хтось штурхонув його межи плечі з такою силою, що не встиг і ойкнути, як опинився в обіймах копача. Той підім'яв його під себе, намагаючись вхопити за руку, аби заломити її назад, за спину. І тут Андрієві згодилася наука, яку отримав у флігелі замку Торнау.