Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення

Існували також інші військові та воєнізовані формування — Окремий корпус кордонної охорони, Окремий корпус залізнично-технічних військ, понад дві 200 повітових охоронних комендантських сотень, Державна варта (виконувала функції поліції та жандармерії). Також для організації військової підготовки населення та створення соціальної опори режиму гетьманським указом 16 жовтня 1918 р. реанімувалося Українське козацтво, аналог територіальної оборони.

Потужний наступ в Пікардії, що тривав впродовж весни-літа 1918 р., суттєво вичерпав німецький військовий потенціал на Західному фронті. Для продовження війни потрібно було перекидати війська зі Сходу, де від Балтики до Чорного моря німці тримали майже мільйонне угрупування, яке контролювало величезні території, що були відторгнуті від Росії після Брестського миру. За таких умов німецьке командування вирішило нарешті дати гетьману більше самостійності у військових питаннях і дозволити йому розбудувати українське військо, яке вивільнить німецькі частини, такі потрібні на полях Бельгії та Франції. З цією метою не раніше за вересень 1918 р. почалося формування кадрованих частин, що мали стати основою для розгортання Війська Української Держави. Планувалося створити 8 корпусів, по дві піші дивізії та три (дві легкі й одна важка) гарматні бригади в кожному, а також чотири кінні дивізії (4-полкового складу) та одну кінну бригаду, п’ять окремих гарматних бригад, залізничну бригаду, два понтонні курені та низку інших частин і установ центрального підпорядкування. Кадровий потенціал армії мали готувати у Державній військовій академії, 9 юнацьких, 2 фельдшерських та залізничній школах, а підвищення професійної кваліфікації здійснюватись у трьох інструкторських школах. У разі реалізації накресленої програми чисельність української армії мала б навесні 1919 р. зрости майже до 310 000 вояків. Для цього потрібно було провести військовий призов, початок якого було призначено на 15 листопада, але за наполяганням німців було перенесено на 1 грудня. Планувалося у першу чергу призвати 85 000 новобранців для поповнення кадрованих частин. Однак унаслідок швидкого падіння режиму Скоропадського цього так і не відбулося. Тому наприкінці осені 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 65 000 чол., з яких у бойових формуваннях було приблизно 40 000.

Не маючи можливості активно залучати людський ресурс власної держави, та й не сильно сподіваючись на лояльність селянства, що було невдоволене поверненням старих господарів і порядків, гетьман звернувся до іншого джерела поповнення війська. Він вирішив зробити ставку на фактично іноземних найманців. Україна, котра, на відміну від охопленої революцією та громадянською війною Росії, перебуваючи під надійним захистом австро-угорських та німецьких багнетів, була справжньою «оазою спокою», чим приваблювала чимало втікачів від більшовицького терору. Власне, з цієї причини в Україні зосередилася велика кількість офіцерів колишньої царської армії, з котрих Скоропадський почав формування добровольчих офіцерських дружин. Однак за своїми політичними та ідеологічними переконаннями ці люди були як мінімум скептично, а часто геть вороже налаштовані до української державності. Свою службу у гетьмана вони розглядали як один з етапів на шляху до реставрації дореволюційного ладу та відновлення «єдиної і неподільної» Росії.