Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:

Після виходу у відставку колишній філер Київського охоронного відділення Іван Карпович Підіпригора купує на зібрані гроші невеликий хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії, де збирається вести спокійне життя провінційного землевласника. Та спокій йому дуже швидко набридає, тож Іван Карпович охоче починає займатися цікавими справами і поступово стає справжнім приватним детективом, а потім і зіркою пригодницької літератури всієї Російської імперії.
1 ... 100 101 102 103 104 105 106 107 108 ... 187
Перейти на страницу:

— Доброго, — киває, підвівся, дивиться на мене уважно.

— Професоре, я... — тільки починаю говорити, а він як сплесне в долоні.

— Іване Карповичу, це ви! Підіпригора! Я вас упізнав! Я ж вас читаю! Ось! — підбіг до шафи, дістав звідки підшивку журналів із моїми пригодами. — Іване Карповичу, яка честь!

Підбіг, руку тисне. А я тільки головою кручу, бо скоро хоч із бородою і живи, щоб припинили мене впізнавати.

— Прошу, проходьте, сідайте! — запропонував мені розкішний шкіряний фотель, метушиться навколо, наче великий князь якийсь до нього прийшов. — Оце так дива! Сам Іван Карпович Підіпригора до мене в гості прибув! Кому сказати, так не повірять!

— Я до вас у справі, Миколо Костянтиновичу, — кажу йому, бо вже заморився похвальбу слухати.

— У справі? Розслідуєте якусь справу? Як цікаво, що за справа? — очі в нього горять, руки він потирає, видно, що захопливий по натурі.

— Мені потрібна ваша консультація.

— Моя консультація? Для мене велика честь консультувати найкращого сищика імперії! Як ви того Шерлока Гольмца на чисту воду вивели! Блискуче! Фантастика!

Він би й далі ото тут захоплювався та вихваляв, але я спитав його в лоб про Дуб’янівку. І він потух, наче багаття, у яке цеберко води вилили. Голову похнюпив, замовк, наче аж у крісло своє втиснувся.

— Дуб’янівка? Навіщо це вам?

— Треба.

— Повірте, там нічого цікавого!

— Що це за люди?

— Ну, люди як люди, — він брехав. І боявся. Я відчував, що він боїться.

— А чому говорять дивно?

— Ну, така в них говірка Та там нічого цікавого, повірте, і...

— Миколо Костянтиновичу! — сказав я різко, і він аж застиг у своєму фотелі. — От ви прочитали про мене багато історій. Так?

— Так, — перелякано вимовив він.

— А хоч в одній було написано, що Іван Карпович Підіпригора — дурень, якому голову морочити можна, і він усе з’їсть? — подивився на нього строго, а він опустив погляд. — Було таке чи ні? — тиснув я далі строгим голосом.

— Ні, не було, — нарешті сказав він.

— Ну ось. А що ж ви оце цирк тут влаштовуєте, дурити мене зібралися? Дарма це.

— Я... Я... — він намагався щось сказати, але не знав, що саме.

— Хто вони такі?

— Хто?

— Ці візники з Дуб’янівки, хто вони такі? Чому виглядають інакше, чому розмовляють інакше, чому їх бояться всі?

— Навіщо це вам? Іване Карповичу, краще не лізьте туди, бо... — він замовк.

— Продовжуйте, продовжуйте!

— Не лізьте туди і все! Просто не лізьте! — він аж закричав. Я мовчки подивився на нього. Іноді мовчання діє краще за крики. Почекав трохи, а потім сказав тихенько:

— Слухаю вас.

Він скривився, аж застогнав, наче не у фотелі сидів, а на сковороді смажився.

— Хто вони?

— Я., я не знаю, я...

— Знаєте. Кажіть.

Він зітхнув. Потім подивися мені в очі.

— Ви все одно не повірите в те, що я скажу.

— Кажіть, кажіть, ви ж їх вивчали.

— Так, вивчав. Чотири роки.

— Навіть у Дуб’янівці бували?

— Бував. Десятки разів.

— І вас пускали туди?

— Мені дозволив війт.

— Хто?

— Війт Гострий, він головний у Дуб’янівці.

— То що це за люди?

— Це... — професор наче не наважувався щось вимовити. Я тільки головою крутив. Бо я вже бачив людожерів, порнографів, вовкулаків, і йому навряд чи вдалось би мене здивувати. — Це готи.

— Хто? — я не розумію.

— Готи. Давнє плем’я германського походження. У другому-третьому столітті вони почали переселення з земель біля Вісли на південь. Частина з них зупинилася аж на Дніпрі, де створила велику державу Ойум. Готи володарювали тут кілька століть, а потім прийшли гуни, жорстокі кочовики, щось на кшталт татар. Готи намагалися чинити спротив, побудували так звані Змієві вали, щоб захиститися від нападів зі степу. Але гуни були занадто могутні, вони розтрощили готів. Більша частина готів вимушена були тікати до Європи, де захопили Італію.

— Італію? — зацікавився я.

— Так, Італію. Вони правили там, аж поки їх не розгромив Юстиніан, імператор ромеїв. Так ось, більша частина готів втекла до Європи, частина пішла до Криму, багато людей загинуло, але ще невелика купка втекла на північ. Ось туди, в міжріччя Шостки та Івотки, де сховалася серед боліт і проіснувала півтори тисячі років!

— Скільки? — здивувався я, бо й півтори тисячі рублів багато, а років так поготів.

— Півтори тисячі років! — професор сказав це з такою радістю та урочистістю, наче ті самі півтори тисячі рублів отримав.

— Той, а не забагато це? Хоч не до створення світу? — захвилювався я, бо чув, що є такі зухвальці, які кудись у минуле так далеко заходять, коли ще Господь нічого і не створив, а вони кажуть, що вже все було.

— Ні, нормально. Від створення ж світу минуло вже сім із половиною тисяч років, а готи жили півтори тисячі років тому. Так ось, частина готів, мабуть, лише кілька сотень, якщо не десятків людей, втекла і сховалися серед так званих Горюнівських боліт, які захистили їх краще за всяку фортецю, бо навіть узимку пройти через них важко. Безпека боліт була плюсом, але мінусом було те, що земля там бідна, врожаї давала погані, часто бував недорід і починався голод, що дуже стримувало зростання населення. Час від часу готи виселялися за межі боліт, але кожного разу їхні поселення знищувалися ворогами, яких завжди тут було багато.

— Які тут вороги? — здивувався я.

— Кочовики. Печеніги, половці, потім татари. У спогадах місцевих залишилося кілька нападів, коли всіх, хто виїхав з Дуб’янівки, було знищено чи забрано в полон. Оскільки вони трималися своїх боліт, не виходили з них, то населення зростало дуже неквапливо. Думаю, що ще років сто тому на болотах жило лише кілька сотень людей. Але потім відбулося швидке зростання, бо у Шостці побудували порохову фабрику і треба було возити порох. Це приносило непогані гроші, й дуб’янівські почали заробляти і плодитися.

— Але чому вони й далі залишаються жити серед боліт?

— Бо вважають, що якщо виселяться з Дуб’янівки, то знову трапиться Велика Пожежа.

— Хто?

— Велика Пожежа Дуб’янівці, себе вони називають горюнами, вважають себе обранцями богів і впевнені, що мусять виконувати вимоги богів. Одна з них — жити лише серед боліт, у Дуб’янівці. Горюни впевнені, що коли вони виселяться з рідного села, станеться чергова Велика Пожежа і всіх відступників буде знищено. Ніхто не хоче гнівити богів і вмирати.

— Богів? У них що — їх кілька? — знову здивувався я.

— Так, кілька Тобто вони вірять в Ісуса Христа, там навіть невеличка церква збудована, щоправда, без священика вона Але вірять і в інших.

— А в кого ще? — не розумів я. — У Магомета, чи що?

— Ні, ні. Вони вірять у Вотана та Даждьбога Причому останнього шанують особливо, бо вважають, що саме він загасив Велику Пожежу, яка вже була колись і ледь не знищила світ.

— Які в їхніх болотах пожежі? — дивуюся я.

— Я вважаю, що горюни зберегли у пам’яті трагічні події гунського нападу, коли кочовики спалили всі стіни Змієвих валів, сплюндрували готські землі, спаливши їхні міста і села Півтори тисячі років минуло, а вони досі пам’ятають ту Велику Пожежу, на яку наклалися інші пожежі. Згідно з літописами, за часів Чернігівського князівства у горюнів було ціле місто, десь у районі Ямполя. Добре укріплене, але під час походу хана Батия його знищили. Спалили. Загони Батия тоді спробували захопити Дуб’янівку, але зазнали великих втрат у болотах. У нападників не було часу на довгу облогу, тож вони пішли, і село залишилося, підтвердивши думку горюнів, що тільки там вони можуть врятуватися.

— А оце горюни, чого вони горюни? По кому горюють?

— Вони не горюють. Я вважаю, що назва горюнів пішла від двох слів — «готи» та «руни». Руни — це їхня писемність, яка збереглася досі. У Дуб’янівці кожен будинок прикрашений рунами. На жаль, горюни вже не вміють їх читати, але відтворюють досить точно. І ці руни дуже схожі на руни, знайдені в Скандинавії, що підтверджує мою гіпотезу про готське походження горюнів. Підтверджує цю гіпотезу і їхня мова. Вони досі розмовляють готською, це така східнонімецька мова. Звісно, півтори тисячі років далися взнаки, мова горюнів була законсервована і зараз дуже відрізняється від сучасної німецької. Але якщо дати поговорити німцю і горюну, то хоча б трохи вони один одного зрозуміють. Приблизно так, як руська людина зрозуміє хорвата.

1 ... 100 101 102 103 104 105 106 107 108 ... 187
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)