Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— А от у них є ще якісь заробітки, окрім перевізництва?
— Та ну що ви, Іване Карповичу, які серед тих боліт заробітки? Тільки тим і живуть, останнім часом дуже непогано живуть.
— Біда для них буде, якщо залізницю побудують, — кажу, дивлюся в очі професору, а той погляд відвів, захвилювався.
— Та чого ж біда, будуть на залізниці працювати.
— Але так вони самі собі господарі, з возами своїми, а на залізниці доведеться працювати під керівництвом. Та й не дуже-то їх візьмуть на залізницю з їхніми характерами складними. Тим більше, що вони ж по своєму хардакають.
— Ну, якось по-іншому влаштуються, то вже не моя справа Я, Іване Карповичу, більше ними не займаюся і маю забути. Хіба що після війни згадаю.
— Після війни?
— Ага, бо зараз же патріотичні настрої, зараз усі проти німців. У нас он в інституті двоє професорів з німців, так подали прохання про зміну прізвищ на російські, бо ж патріоти імперії та дому Романових. Ось так! Якщо людям прізвища доводиться змінювати, то що вже там казати про наукові розвідки! Зараз тільки й можливо, що розповідати про тевтонських варварів та славетну перемогу над ними! Іване Карповичу, а ви залізницею займетеся, чи що? — він спитав несподівано і тепер сам заглядав мені в очі. Але бачив там спокій і тільки спокій.
— Ні, навіщо мені залізниця, — збрехав я так, що аж сам собі повірив.
— А для чого ж вам тоді ці горюни?
— Та просто цікаві вони. Такі, як секта: виглядають інакше, балакають по-своєму, ото я і вирішив порозпитувати. Але бачу, що нічого для мене цікавого. Якась наука суцільна Що ж, професоре, дуже вдячний вам за докладну розповідь.
Я підвівся, професор попросив дати автограф, не просто автограф, а з датою. Підписав я, вийшов і пішов. До найближчого закутка, де сховався. Слідкував за професорським кабінетом Хвилин за п’ять Шищенко вибіг і поспішив кудись. Я за ним Він побіг на телеграф, там дав телеграму. Коли він пішов, я забіг усередину, обдарував рублем службовця і дізнався, що телеграму професор дав до Шостки, до трактиру «Хусгін». У телеграмі було зазначено: «Питали про вас будьте обережні подробиці при зустрічі».
То професор на горюнів працював. Може, й справді шпигуни? Обсіли порохову фабрику, а як наказ прийде, висадять її під три чорти в повітря і залишать нашу армію з порожніми руками. У сумнівах повернувся я до Шостки. Знайшов полковника Василевського, який пиячив у номері готелю. Був приголомшений, навіть не став на мене кричати, що я знову в Шостці.
— Іване Карповичу? Випите хочете? — спитав, і з того, як непевно слова вимовляв, було зрозуміло, що сам полковник уже п’є давненько.
— Ні, що з вами?
— Нічого, — він махнув рукою, підійшов до столу, вилив залишки коньяку в чашку і впав з нею у фотель.
— Де панство з контррозвідки?
— Допитують шпигуна.
— Шпигуна?
— Шпигуна, — киває полковник.
— Але ви цьому не раді?
— Мене звільнили.
— Вас? За що?
— За те, що не зміг уберегти компанію від неприємностей.
— Яких неприємностей?
— Від виплати сімдесяти тисяч рублів.
— Кому виплати?
— Панам із контррозвідки.
— Але за що? — я вже геть нічого не розумів.
— За те, що вони не арештують власників компанії.
— Пане полковнику, що відбувається?
— Здирництво, Іване Карповичу, звичайне здирництво. Контррозвідка звідкілясь дізналася про наші труднощі з побудовою колії, послала сюди своїх людей. А керівництво в Петербурзі пішло до власників компанії. А в тих у одного прізвище Нойлер, а у іншого — Шнітке.
— Німці?
— Німці. Щоправда, обидва з тих німців, що переселилися сюди ще за часів Катерини Великої. Але ж німці. І їм пообіцяли влаштувати скандал, звинуватити у саботажі проти імперії, мовляв, працюють на німецького ворога.
— Дурниці, для цього потрібні докази!
— Які докази, Іване Карповичу, коли всі наче подуріли, шпигунів шукають! Не потрібно ніяких доказів, якщо німці мусили важливу залізницю будувати, а досі не будують! Їх би арештували під оплески!
— Але для суду докази потрібні!
— Суд — то не швидко. До суду їх би в тюрмі потримали.
— Але все одно б випустили. Адвокати б домоглися!
— Так, випустили б, нікуди не ділися, але це ж міг бути справжній скандал. Скандал, у якому прізвища власників і назва самої компанії згадувалися б у німецькому контексті. Після цього про контракти від армії годі було й думати! Вони обложили нас з усіх боків! — полковник вдарив кулаком по кріслу і скривився, наче ось-ось збирався заплакати.
Я дивлюся на полковника і розумію, що відстав від життя. Куди котиться світ, якщо контррозвідка замість того, щоби ловити шпигунів, трясе власних підприємців? Коли я працював в охоронному відділенні, такого не було. Чув, що поліція може потрусити якогось дрібного торговця, але тут же кити, мільйонники, а їх розбирають, наче оселедців у трактирі!
— Власники вирішили, що краще заплатити. І заплатили. А мене звільняють, бо я ж був радником голови правління з питань безпеки. І не убезпечив! Але що я міг зробити, що? — кричав мені Василевський.
— Та не переймайтеся вже так, іншу роботу знайдете.
— Яку іншу? Кому я потрібен? Мені платили за те, щоб я вирішував питання з державою. А я нічого не вирішив! Бо ті хлопці з контррозвідки плювати на все хотіли, їм тільки гроші давай! І тепер мене хіба швейцаром до готелю візьмуть! Ось так! А мені ж борги віддавати треба! Чорт! — полковник ударив себе кулаком по чолу.
— Зачекайте, а що за шпигуна допитують?
— Інженера з порохової фабрики.
— І чому вирішили, що він шпигун?
— Бо німець і минулого літа їздив до Баден-Бадена.
— Але там же води! Багато хто туди їздить!
— Іване Карповичу, зараз досить того, що в тебе прізвище німецьке, і вже не твою провину мусять доводити, а ти мусиш платити і переконувати, що не винний. Такі справи, — полковник допиває коньяк. Зітхає.
— А ви чого тут досі?
— Та справою ж займаюся.
— Забудьте, Іване Карповичу, забудьте.
— Та ні, вже не забуду, бо близько я.
— Іване Карповичу, не лізьте сюди, бо ще й вами контррозвідка зацікавиться.
— Ну, я ж Підіпригора, а не Штайн якийсь.
— Підіпригора, Іване Карповичу, теж не дуже добре. А раптом ви мазепинець?
— Я? Після охоронного відділення?
— Іване Карповичу, їм же не важливо, хто ви є, їм важливо звинуватити. І ось це легко. Зараз багато кажуть про те, що Австро-Угорщина збирається підбурити малоросів на повстання. У Львові спеціальні курси агентів відкрили. А тут ви, Підіпригора. В повіті вашому вами багато хто невдоволений.
— Звідки знаєте?
— Я ж трохи вивчав ситуацію перед тим, як до вас звернутися. Я ж справді винуватий був, що затягнув! Раніше треба було справою займатися, але в мене роман був. Одна балерина у Петербурзі, голову через неї втратив, про все забув. А коли до тями прийшов, пізно вже було! Профукав я своє життя, Іване Карповичу, профукав! Може, таки вип’єте? — полковник узяв із шафи нову пляшку коньяку.
— Ні, дякую. Вип’ю по закінченні справи.
— Воно нікому не потрібне, те закінчення.
— Воно мені потрібне.
— І що вам вдалося дізнатися?
— Дещо. Більшу частину, але бракує кількох фрагментів, щоб скласти всю картину.
— Шпигуни до саботажу будівництва колії якийсь стосунок мають?
— Жодного.
— А хто?
— Розповім усе, коли дізнаюся. Зараз мені треба йти.
— Успіхів, Іване Карповичу, вже вибачайте, що вийшла така дурниця.
— Тримайтеся, полковнику. Ще побачимося.
— Мабуть. Колись, — він гірко посміхнувся.
Я вийшов і пішов відпочивати у кімнатку, яку винаймав. З меблів у мене там були тільки ліжко та стілець, але мені нічого іншого і не потрібно. Перевірив замок, переставив ліжко, акуратно склав одяг, поклав револьвер під подушку і влігся спати. Але не спалося. Думав про справу. У тому, що причетні до неї ці горюни, сумнівів в мене не виникало, але не міг я зрозуміти, як вони довели одного інженера до божевілля, а іншого до самогубства. Якось налякали, але як? Одна справа бабу якусь сільську налякати, яка і в домовиків вірить, і в щезника, і в чаклунство, і в ворожбу, а інша справа — інженерів-залізничників, людей освічений та спокійних. Може, підпоювали їх чим?