Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Я вб’ю його! Вб’ю! — я щосили кричав, виходячи нагору. Горюни вже вихопили ножі, деякі навіть рушниці з пістолетами.
— Відпустіть мене, і я залишу його живим!
— Відпустити? — війт засміявся, і мені дуже не сподобався його сміх. — Залишиш живим? Хіба нам потрібен воїн, якого ворог може захопити, наче дитину? Ні! — війт щось сказав своєю мовою, мабуть, перекладав іншим горюнам Ті закрутили головами. Хлопець, якого я схопив, почав плакати. Постріл. Хлопець стукнувся об мене і завалився на підлогу. З-під нього текла кров.
— Кинь лезо! — війт цілився в мене другим стволом рушниці. І я кинув лезо. Мене схопили, жорстоко били, мабуть, і вбили б, але війт наказав припинити. Потім до хати завели професора. Переляканого і з синцем на обличчі.
— Це він, це він! — заверещав професор і вказав на мене. — Він розпитував про вас! Але я нічого йому не сказав! Зовсім нічого! Відпустіть мене!
— Сказав, усе розляпав! — не погодився я. Втрачати мені вже було нічого.
— Він бреше! — злякався професор.
— Немає різниці, — посміхнувся війт і щось наказав по-своєму.
— Ні! Ні! Чому мене? Я ваш друг! Друг! — професор би й далі верещав, але його вдарили в обличчя. Потім закували у ланцюги і кинули до того самого підвалу. Знову темрява. Професор гірко плакав.
— Що вони з нами зроблять? — спитав я, коли мені набридло його виття.
— Війт наказав готувати плоти! О Господи! Ні! Ні! — він застрибав до сходів, гримів кайданами, наче каторжник. Мабуть, хотів стукати у двері, але впав на сходах, вдарився і замовк. Я вже думав, що помер, але потім почув його дихання. Живий. Згодом опритомнів і знову почав вити та плакати.
— Що вони з нами зроблять? — спитав я, коли він, наче, вже наплакався.
— Принесуть у жертву Вотану.
— Кому?
— Своєму кривавому богу.
— Заріжуть? — здогадуюсь я, бо вже бачив одних жерців кривавого бога. — Тільки навіщо плоти?
— Вони відправлять нас на плотах у до замку Вотана.
— Куди?
— До замку Вотана, розташованого десь далеко в болотах. Туди веде річка Нею запустять пліт, на який покладуть нас.
— Мертвих?
— Ні, живих, бо ж жертва Вотану мусить бути живою.
— І що далі?
— Далі на нас чекають страшні муки! — кричить професор і знову плаче. Я йому не заважаю, нехай виплачеться людина.
— Що за муки?
— Спочатку прилетять ворони Вотана, — гарячково шепоче Шищенко. — їх звати Хугін та Мунін. Вони будуть клювати нам голови. Це жахливо, це нестерпно, і дехто божеволіє тоді! Далі прибіжать вовки Вотана, їх звати Гері та Фрекі, вони гризтимуть наші голови, ти відчуєш їхні ікла у черепі! Далі буде восьминогий кінь Вотана Слейпнір, який вдарить нас у голову своїми вісьмома копитами, одне за одним — до восьми! Мало хто витримує Слейпніра, лише одиниці, справжні герої! Але і їм не судилося врятуватися! Бо їх Вотан вражає своїм списом Гунгніром, який наскрізь пробиває голову і забирає твій розум, залишає лише безсиле, виснажене жахом тіло! — він кричить і знову плаче.
— А далі?
— Якщо твоє тіло буде живим, його відпустять, і воно, скоріш за все, втоне десь у болотах. А може, вийде до людей, як зробив начальник першої інженерної групи.
— Це той, що збожеволів?
— Так, горюни його викрали і принесли у жертву Вотану. Він не витримав і вже на воронах збожеволів!
— А другий інженер, чому він застрелився?
— Не знаю подробиць, думаю, що його погано обшукали, не знайшли револьвера. Він, мабуть, сподівався, що револьвер допоможе, але зустрівся з таким нестерпним страхом, після якого неможливо жити! І тепер нам доведеться пережити це! Ні! Ні! Я не хочу!
У професора почалася справжня істерика, як ото з бабами буває. Я лежав спокійно, тільки сумно мені стало, що ось так по-дурному потрапив у халепу. За Моніку я не хвилювався. Всі свої статки я заповідав їй, призначив виконавцем духівниці пана Миколу Хомутинського, окремо написавши про щомісячну виплату Уляні Гаврилівні. Не пропадуть вони без мене, про це я потурбувався завчасно, бо розумів, що з вогнем граюся і всяке може бути. Але все одно було прикро, бо так уже я хотів побачити Моніку дорослою. Бідна дитина, матір у неї забрали, а тепер і батька.
— Тьху! — плюнув я голосно.
— А хтось знає, де ви? — спитав Шищенко.
Довіри я до нього не мав, то збрехав.
— Звісно, знають. Я завжди залишаю докладний лист із описом, куди їду і для чого. До того ж, встиг учора телеграму відправити, де поділився своїм підозрами щодо горюнів. Вже скоро тут поліція буде.
— Нікого тут не буде, — зітхнув професор.
— Чому це?
— Тому що горюни справникові хороші гроші платять і він за них стіною. В найкращому разі приїде справник до «Хусгіна», отримає позачергово грошенят і доповість, що перевірка нічого не виявила, а куди подівся Іван Карпович Підіпригора, невідомо.
— Ну, Іван Карпович Підіпригора — це ж не просто так, це на всю імперію фігура, мене шукатимуть.
— Для годиться і не довго. Бо зараз же війна всіх хвилює. А як почнеться вона, то стане не до вас і ваших пригод.
— А вас чому вирішили зі мною?
— Не знаю. Вийшов із довіри. Може, дізналися, що до мене з контррозвідки приходили, злякалися, що і в них неприємності будуть. Не знаю. Але я не заслужив цього, не заслужив! — він знову довго плаче. — Розумієте, Іване Карповичу, я ж учений! Вчений!
І в якій-небудь іншій країні я б зробив собі кар’єру, став би справжнім світилом! Бо це ж скарб, а не знахідка! Півторатисячолітній уламок зовсім іншого народу, який не просто зберігся фізично, але й зберіг мову та звичаї! Горюни ж досі живуть у довгих будинках по двадцять-тридцять метрів завдовжки, в яких є відділення для худоби! Залишки саме таких хат я відкопував на місці колишніх готських поселень біля Дніпра! А зброя? Ви бачили їхню зброю? Вона майже не змінилася! Це справжнє диво! Таке саме, як відшукати десь римський легіон, що досі розмовляє латиною, розподіляється на центурії та когорти і носить туніки!
Я його знову не розумів. Але мені було байдуже, що він там казав.
— Тобто вбивати нас не будуть, а відправлять річкою на плотах. Так?
— Так.
— І далі вбивати не будуть, а якось налякають, щоб ми збожеволіли?
— Не якось налягають, це буде жах, якого людина не в змозі витримати!
Насправді людина може витримати багато чого. І я не з лякливих. Якщо вбивати нас не будуть, то, може, є шанс врятуватися. Якщо хоч шпаринка маленька буде, то вже прослизну. Смикав кайдани, вони були міцні. У мене в іншому каблуці була схована шпилька, за допомогою якої міг я відмикати нескладні замки. Спитаєте, звідки такі вміння? Так я ж агент охоронного відділення. Іноді доводилося всяке робити, щоб не втратити клієнта, який різними хитрощами намагався втекти від спостереження. Зараз би мені та шпилька знадобилася, та тільки чоботи в мене забрали й одяг, залишили в самому спідньому, яке перемацали, наче вошей шукали. То посмикав кайдани, вони були міцні, й вирішив чекати, що там далі буде.
— Я так зрадів, коли знайшов цих горюнів! Це ж було нелегко, про них же майже не було згадок, окрім помилкового твердження, що це якась автохтонна група руських, що жила тут ще за монголів. Не дуже цікаво, але я вирішив перевірити. До села мене не пустили, але я зміг почути розмову двох горюнів. Мова видалася віддалено знайомою, я почав вивчати питання, а потім зрозумів, що я знайшов. Я думав, що це головне відкриття в моєму житті! А це виявилося відкриттям, яке спочатку зіпсувало мені життя, а тепер і зовсім відбере його. Ну як так?