Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
Вирішив зранку піти довідатися, хто гостям куховарив і чи не підсипав він чогось у їжу, від чого потім легко лякалися люди. Крутився, крутився, заснути не міг, пити захотілося. У дворі колодязь був, я до нього вийшов, тільки набрав цеберко, як почув постріл. Далеченько, метрів за двісті-триста. Так само, як до готелю, де полковник Василевський залишився. Захвилювався я. Спочатку вагався, а потім побіг. Швиденько був біля готелю, а там уже кілька витріщак, швейцари перелякані.
— Що сталося?
— Пожилець застрелився!
Я побіг до номера. Ніхто мене не зупиняв. Побачив полковника на підлозі. Він сидів на стільці, а потім вистрелив собі у голову і впав. Мертвий. Бо ж у скроню поцілив, з такими ранами не живуть. Я побачив на столі клаптик аркуша. «Прошу в моїй смерті нікого не звинувачувати. Вибачте за все». І підпис Літери нетверді, вже добре напідпитку був полковник. Згадав я його останні слова і стиснув кулаки, що не здогадався про наміри. Дуже захопився історією, а відчаю його не помітив. Почув кроки в коридорі, поспішив вийти. Коридором бігли кілька людей у цивільному. Я впізнав тих офіцерів з контррозвідки, яких Василевський привіз. Вони на мене й уваги не звернули, пробігли.
Я пішов. Не поспішав нічною вулицею і думав про смерть Василевського, людини непоганої, але занадто м’якої для цього життя, незвичної до неприємностей. Мабуть, сіромаха, через балерину ту в борги вліз, а без роботи віддати їх не міг і вирішив, що краще застрелитися, аніж ганьбу мати. Не чекав я, що міг ось так захопитися він. Одна справа — мій колишній начальник, штабс-капітан Мельников, який постійно у гречку стрибав, і місяця не минало, щоб у когось не закохувався. А тут же поважна людина Хоча воно в такому віці буває, що злякається людина, думатиме, що життя минуло, схоче надолужити й почне витворяти щось таке, чого від неї не чекали. «Старому собаці засвербіло в сраці», — як кажуть по селах, нехай і грубо, але точно.
Ото ішов я, замислився, коли позаду почувся стукіт копит. Я узяв трохи вбік, щоб візник мене не зачепив, а потім — свист. Дивний свист батога, який оплів мені ноги. Ривок — і я покотився бруківкою, хотів дістати револьвер, схопився за внутрішню кишеню, але він залишився в кімнаті. Я підхопився, першою нападника встиг скинути, але другий мене повалив. Боляче вдарив і його, підхопився, а потім удар. Мабуть, кийком якимось по голові, бо настала темрява.
Отямився згодом, чув, як цокотять колеса бруківкою, то були ми ще в місті, а от коли стихло цокотіння, то виїхали з Шостки на путівець. Бачити я нічого не бачив, бо на голову мені натягнули мішок. А ще руки зв’язали мотузкою, в рота засунули кляп. Поклали на дно візка, самі сіли і ногами притиснули. Я не сумнівався, хто це зробив, тож анітрохи не здивувався, коли почув незнайому говірку. Горюни! Ну як же я не подумав! Вони ж слідкували за готелем! Побачили, як я прибіг туди, потім вийшов і пішов. Одразу кинулися за мною і схопили, наче дурня. Сам їм у лапи дався! Звісно, було в мене виправдання, що вражений був смертю Василевського, але не виправдовуватися мені потрібно було, а рятуватися. Бо горюни ці до добра не доведуть, тим більше, що везли мене до своєї Дуб’янівки, звідки чужі не поверталися.
Я застогнав, очікував якоїсь реакції, а мене знову вдарили по голові. То вже як наступного разу опритомнів, лежав мовчки і не ворушився. Мої викрадачі теж мовчали, інколи тільки покрикували на коней. Ми їхали по якійсь сирій місцині, бо й під колесами чвакало, і жаби навколо виспівували. Болота. Точно Дуб’янівка. Їхали довгенько, а потім знову колеса зацокотіли бруківкою. Потім віз зупинився, мені взяли й понесли кудись. Через мішок бачив, наче горять смолоскипи. Занесли до хати, кинули на підлогу, немов мішок, зовсім не панькалися хлопці. Щось сказали по-своєму. Їм щось відповіли. Мене поставили на ноги і мішок зняли.
Я був у якійсь хаті. Дивній, дерев’яній, зовсім не мазаній, з обкладеним камінням вогнищем, у якому палахкотіло багаття. Навпроти мене стояв міцний вусатий чоловік років біля п’ятдесяти, білявий та червонопикий, як і всі горюни. Строго дивився на мене. У правій руці він тримав ціпок зі срібним набалдашником За поясом у нього був невеличкий кинджал.
— Хто ти такий? — він спитав мене російською, з помітним акцентом.
— Я — слуга полковника Василевського.
— Що ти робив у Шостці?
— Супроводжував його.
— Що він робив у Шостці?
— Я не знаю. Його послали з роботи, мені він нічого не казав, — я намагався виглядати одразу і переляканим, і здивованим, брехав на ходу. Чоловік (мабуть, це той самий війт, про якого мені розповідав професор) несподівано вдарив мене ціпком у живіт. Я скрутився і отримав по спині. Боляче, я впав, але мене підняли.
— Не бреши мені! — гнівно крикнув війт.
Я кивнув. Мене давно вже так не били.
— Хто ти такий?
— Мене найняв Василевський.
— Для чого?
— Щоб я охороняв його під час поїздки до Шостки.
— Він чогось боявся?
— Так.
— Чого саме?
— Він не знав або просто не розповідав. Лише сказав, що тут щось сталося з кількома інженерами і йому треба з’ясувати, що саме.
— Він з’ясував?
— Ні. Його звільнили. А він застрелився.
— Чому?
— У нього були борги, він сподівався заробити, щоб віддати їх, а без роботи не міг цього зробити.
— Може, його вбили?
— Ні, він залишив записку.
— А ти що думаєш про справу, якою займався полковник?
— Я лише охороняв його.
Війт посміхнувся, а потім знову вдарив. Дуже несподівано і знову двічі.
— Якби ти охороняв його, ти б не відходив від полковника ані на крок. А ти нишпорив містом, наче скажена лисиця! Що ти шукав?
Він питав мене, а я стогнав і пускав слину, показував, як мені важко і боляче. Хоч там сильно удавати не доводилося. Мене примусили стати рівно, війту подали рушницю. Він приставив її мені до лоба.
— Кажи, інакше помреш, — війт був серйозний, і я не мав жодних сумнівів, що він вистрелить прямо зараз. Якби він хотів дізнатися, він би катував мене. Але йому було байдуже, просто пристрелить і забуде.
— Я шукав тих, хто не давав будувати нову залізничну колію.
— Знайшов?
— Ви мене знайшли, — скривився я, і війт прибрав рушницю.
— І як ти здогадався, що це ми?
— Здогадатися було легко, бо ж саме ви були зацікавлені в тому, щоби колії не було. Ви ж добре заробляли на перевалці пороху до станції.
— Заробляли і будемо заробляти.
— Здається, що так. Але що ви робили з інженерами? Чому один збожеволів, а інший застрелився?
— Побачиш, — він зловісно всміхнувся і щось сказав своєю мовою. Мене схопили, одягли мішок на голову і кудись потягнули. Недалеко, кинули у якийсь підвал. Зачинили. Темрява і тиша.
— Тут хтось є? — ніхто не відповів. Я підвівся. Зі зв’язаними руками важко скинути мішок з голови, але скинув. Потім мацав стіни як міг. Вони складалися з великих кам’яних брил, були дуже міцні. З підвалу нагору вели круті сходи, які зачинялися важкими дверима. Я зліз униз. Зняв чобіт, лівий. Потім схопив його зв’язаними за спиною руками. Доліз до каблука. Довго сіпав, аж поки каблук відійшов. Під ним було невеличке лезо. Про таку хитрість мені розповів колись граф, який вичитав це в книзі про пригоди. В тих книгах було повно всяких дурниць, але траплялися і розумні речі. Як ось ця, що мені одразу сподобалася. Бо всяке може бути, а лезо ніколи не завадить. Обережно взяв його двома пальцями і почав різати мотузку. Вона була міцна, пиляти незручно, то довелося мучитися довго, аж поки не перерізав. Звільнив руки, підійшов до дверей. Сподівався, що в них буде замок, але двері зачинялися ззовні на засув. Скоріше, на кілька, бо дуже вже міцно висіли. Спробував ще понишпорити стінами, але кладка була якісна, жодної шпарини. То довелося чекати. Досить довго, я кілька разів засинав, поки нарешті почув, як гримають засуви. Я лежав під стінкою, спиною до неї, начебто зі зв’язаними руками. До підвалу зайшло двоє горюнів зі смолоскипами. Один хотів брати мене за ноги, інший під руки, і так нести. То перший отримав чоботом в обличчя, а другому я увігнав лезо в шию. Потім вихопив смолоскип і бив ним Обох. Побіг до виходу, вискочив нагору й опинився у великій хаті, тій самій, де сталася перша розмова з війтом Ось і він стояв, в оточенні кількох десятків горюнів. Вони здивовано дивилися на мене. І всі стояли біля дверей. Я кинувся назад, спустився до підвалу, схопив одного з горюнів, приставив йому лезо до горлянки.