Втомлені гори

Й кожен день із чудо-квітки День свій починать. 15.11.2002 р. ДИВИСЬ, ЯК ЛИПИ ШЕПОТЯТЬ Дивись, як липи шепотять, Тремтять берізки вічно сонні, Ми тільки можем ще іржать, Хоч ми уже давно не коні. Ми вже не ті, що вже були, Хоч кожен харахориться, Але то вказує на те – Що кожен з нас ще бореться... 2.4.2003 р. ПРО БОГА, БАТЮШКУ І ГРІХ Невже Господь світ так створив, Щоб кожен з нас одну любив? І якщо вийшов за поріг Й на іншу глянув – то вже – гріх? Та щоб на них ми не дивились, Жінки б крізь землю провалились, Бо що б то вже була за фея, Щоб не дививсь ніхто на неї? Та й Бог нам всім заповідав, Щоб кожний кожного кохав. Бо як не як – повчав нас Бог – Найбільша заповідь – ЛЮБОВ. – Навіщо ж Бог створив повій?– В Петра з Павлом спитав Андрій. – Світ грішним Бог створив навмисно, Щоб рай від нечисті очистить. Для того й сотворив він діву, Щоб ми могли ходить наліво. Та як створив Адаму діву, Й самого потягло наліво. А щоб Адам не заважав, То з раю взяв його й прогнав. Отак і мучиться Адам. Сьогодні тут, а завтра – там. 10.1.2003 р.- 22.3.2003 р – 6.4.2003 р. В ДЕНЬ ПОВНОЛІТТЯ Литвину Івану, товаришу по роботі Роботи за вік свій, браточок, Ти стільки державі зробив, Що склом, щоб зібрать в одне ціле, То певно б, все небо засклив. Тому, я від щирого серця Бажаю, браточок, кріпись! Проте, на роботу, як досі, Неначе на свято, не рвись. – А діти? – А діти, то – прірва,– Нехай береже нас Господь. Їм скільки не дай – то все мало, Така вона – кров наша й плоть. – Ну що тобі, брате, я можу Іще у цей день побажать? Нехай тебе люблять дівчата Отак, як колись – в двадцять п’ять. Щоб мав чим від них відбиватись, Як десь ще, гляди, нападуть, І так, як це личить джигіту, Щоб кожну з них й міг ще... чуть-чуть. Тому, давай вип’єм за тебе, За небо завжди голубе, За радість, за щастя, за ніжність, Щоб друг не підводив тебе. 26.1.1997 р. Я ТВІЙ ДО КРАПЛІ Я все життя, як після бою, Сумую, люба, за тобою, І все життя біжу до тебе, Бо цього, певно, хоче небо. Ноги на плечі – й навпростець, Неначе з поля вітерець. І все, що маю я в душі, Несу, любов моя,– тобі. Бери мене! Я твій до краплі, Хоч я не Чарлі і не Чаплін. 26.4.1998 р. ЗАВОРОЖЕНА ВІЧНІСТЬ В моєму садку заблудилася осінь, І бабиним літом упала на в’яз, І щедрістю манить веселого літа, І свіжістю моря й багатством прекрас. О, Боже мій милий! Яке красотище! От взять би цю мить і навік зупинить, І милій своїй як найкраще намисто Із срібних тих рос й вогоньків начепить. Нехай же чарує зимою і літом Прохожих жаринками добрих очей – Як самим найкращим омрієним цвітом І пишністю зрілих дівочих грудей! О, Боже мій милий! Яке красотище, От взять би цю мить і навік зупинить, Щоб вітер холодний, як в полі засвище, Не міг вже ніколи розрушить цю мить. Тому, коли бабине літо гуляє І вітер знервований полем біжить, Нехай кожен з вас ту красу пам’ятає, Немов Полонез, вальс "Бостон" і як мить. 9.9.1996 р. СКАЖЕНІЄ ЗИМА Скаженіє зима і мороз нахабніє, Білим військом сніжин навалив він на дах, Тільки чуть в проводах неймовірне гудіння, Що на всіх наганяє неабиякий жах. Ось із поля вітри налетіли на явір, Рвуть, стьогають, немов батогом, І стоїть серед поля одинока тополя, Й заглядає, що робиться там – за Дніпром. 2.2.1998 р. ЧОМУ ВІН ПОСТАРІВ? Він не любив і не сміявся, А тільки, ніби змій сичав, Тому ото й старим остався, Коли ще й тридцяти не мав. 12.8.1998 р. ЗЛЮЧА І КУСЮЧА Із всіх коханих, що я мав – Я більше всіх тебе кохав, Тобою жив, тебе любив, Сьогодні я б тебе – убив. Бо вже твоє веселе личко Так, як раніше не пече, Бо стала ти, як істеричка, Звідки воно взялось все це? І хоч від кобри стала зліша,