Чорний лабіринт. Книга друга
- Автор: Сичевский Василий Павлович
- Серия: Чорний лабіринт #2
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Чорний лабіринт. Книга друга». Краткое содержание книги:
Героям роману Федору Крайніченку та Андрію Гаркуші, самим життям поставленими перед моральним вибором, доводиться осягати сутність істинного патріотизму в боротьбі з мораллю націоналістичних недобитків, які продаються за іудині срібняки заокеанським яструбам.
— Але ж це все-таки судовий процес, вирок, тінь на репутацію…
— Я вже тобі казав, Пат, що ти розумніша, коли мовчиш… Бути обвинуваченим у такій справі — найлегший шлях до світової слави й грошей. Після відбуття покарання ми влаштуємо вам гучний прийом у Штатах і знову розрекламуємо, як мученика за благородну справу боротьби проти більшовизму! А далі вже самі вирішуйте, чи арена політичної боротьби буде для вас потрібною, чи, може, ви відійдете у тінь і поїдете… насолоджуватись життям, скажімо, до Бразілії або Аргентіни… Ну, про це ще буде час подумати, а зараз… Признаюсь, я стомився. Коли у вас, майоре, нема до мене запитань…
— Мені треба подумати… — Федір важко підвівся з крісла.
— Думайте… Однак попереджаю, якщо надумаєте вдруге повестися так, як у випадку з Ді Пі, карцером не відбудетесь. Перше фальшиве слово буде для вас останнім… Терориста, який поставить крапку у наших з вами відносинах, поліція не спіймає, а в газетах ми повідомимо, що стріляв агент більшовиків, і знову ваше ім'я буде працювати на нас, а ваше високе чоло огорне терновий вінок мученика за благородну справу боротьби проти комуністичної навали. Пробачте за відвертість, майоре, але, я думаю, вам не зайве буде врахувати й таку перспективу. Я вас більше не затримую.
Федір пішов до дверей. Патриція рушила слідом, але Керк зупинив її.
— Ти залишся, Пат… — Генерал повільно причинив двері і, підійшовши до Патриції, спитав: — У тебе з ним що?
— Те, чого ти домагався, Джіммі, сталося, — відповіла по паузі Патриція. — Однак сталось і те, проти чого ти застерігав… Я полюбила…
— Вкотре? — усміхаючись, запитав Керк.
— Це серйозно, Джіммі.
— Дурниці! Завтра ми на цілий тиждень завалимось на Рів'єру, і там я дозволю тобі любити мене до самозабуття! — Він узяв її за підборіддя, заглянув в очі.
— Я не поїду з тобою, Джіммі… Я буду з ним.
— Що?! Ти розумієш, що ти говориш? Чи ти забула, що ти на службі…
— Так, я на службі, але не в тебе, Джіммі. Я служу в «Сі Ай Сі», проте це зовсім не означає, що я твоя власність. З ким мені спати, завжди вирішував ти, але тепер буде інакше… А коли це тебе не влаштовує, я напишу рапорт про відставку, і ми з Тедді поїдемо до Флоріди…
Патриція круто повернулась і вибігла з кабінету. Керк сів на край столу, і брудна лайка зірвалась у нього з уст. Як ніколи досі, він гостро відчув свою старість. З нього неначе випустили повітря. А може, це просто збіг обставин? Буває так, що все валиться з рук і сам не знаєш, звідки прийшла біда на твою голову. Треба все спокійно зважити. Власне, підстав для розпачу поки що немає. То все стомлені нерви нагадують про старість, справжня прийде тоді, коли про неї нагадає начальство, коли запропонують подати рапорт про відставку. Битва ніколи не програна доти, доки від неї не відмовився сам полководець. Треба взяти себе в руки. Ну, наставила йому роги… Але ж без неї тепер не обійдешся. Операція, вважай, уже розпочалася. Майор ось-ось дозріє. З ним розмова, здається, склалась, а Пат нікуди не дінеться, робитиме, що треба. Операцію розраховано на кілька років, і поки вона триватиме, відставки боятися нічого. Правда, це за умови успішного її розвитку. Провал — кінець кар'єри. Це треба мати на увазі. Закоханість Пат теж можна використати з розумом. Не казитись треба, а навпаки, все вести до того, щоб ця любов закінчилася шлюбом. Адже це прив'яже Тедда намертво. Та й хто точніше від Патриції знатиме, чим він дихає. А без певності не можна зробити кроку в тій широкозакроєній операції з видавництвом.
До кабінету вскочив лейтенант. Вигляд у нього був розгублений. Чорні вусики стрибали під носом, в очах стояв переляк.
— Що сталося, лейтенанте? — спитав Керк.
— Повісився!
— Хто?!
— Шольтен… Гельмут Шольтен! Лікар…
Розділ шостий
ТАКА КОРОТКА ЗУСТРІЧ
Шеф розвідшколи викликав Андрія серед ночі. Вже сам цей факт не віщував нічого доброго. Вінклер ночами ніколи не з'являвся у флігелі. Хоч поряд з кабінетом мав кімнату для відпочинку, ночував у ній рідко. Може, боявся, а може, де поблизу мав коханку, у якої йому було затишніше, аніж у цьому холодному, немов могильний склеп, флігелі під замком.
Коли Андрій увійшов, майор стояв за крок від дверей, ніби ховався за ними. Стояв і легенько поляскував тонкою долонею об бильце шкіряного крісла.