Реальна загроза
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Реальна загроза». Краткое содержание книги:
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
Сержанта Лібкіна було визнано винним у спробі навмисного вбивства і засуджено до смертної кари. Апеляцію він подавати не став, і за два тижні його стратили. Я не знав, чи сплатили йому гроші наперед, і з’ясувати це не намагався. Просто наказав керівництву „Ю. Л. Кемікел“ безкоштовно забезпечити сержантову дочку необхідною для її успішного лікування кількістю ендокринолу. Певна річ, подяки від родини Лібкіна я не дочекався, але й від ліків вони не відмовилися.
Слова Хашемі про наживу на чужому горі несподівано боляче зачепили мене. Не лише через батька, а ще й тому, що я дедалі дужче відчував свою причетність до Ютланда і не міг залишатися байдужим до таких звинувачень. А надто ж, що вони були несправедливими. Для здешевлення ендокринолу належало різко збільшити його виробництво, що потребувало значних капіталовкладень. Живих капіталовкладень — у людську працю; а як влучно зауважив адмірал Павлов, гроші без товарного забезпечення — пусті папірці. Ютландські економісти давно підрахували, що для насичення планетарних ринків ендокринолом необхідно створити понад сорок мільйонів робочих місць. Усіх цих людей треба годувати, одягати, а ще якимсь чином заповнити вакуум в інших секторах економіки, викликаний масовим відтоком працівників в ендокринолове виробництво. Проблему можна було вирішити лише одним способом — відкритою інтеграцією в систему міжпланетного розподілу праці.
На жаль, навіть за таких умов не можна за кілька днів наситити ринок ендокринолом. І за кілька місяців також. Виходило, що в будь-якому разі Ютланд зазнав би нападу, а інши планети, як і зараз, не надто квапилися б нам на допомогу. Проте тоді, без боєздатного флоту, ми не мали б жодного шансу вистояти…
Після замаху я вирішив був перевезти рідних Елі та Ліни на Вавілон і тут приставити до них надійну охорону. Проте в цьому намірі я наштовхнувся на вперте несприйняття з Еліного боку. Що ж до Ліни, то сама вона була не проти, але її батьки категорично відмовились від переїзду. У них була робота, в їхніх менших дітей — школа, і вони не збиралися кидати звичне життя через якусь непевну загрозу їх особистій безпеці. Утім, вони всією родиною відвідали нас, погостювали двійко тижнів, а потім знову повернулися на Октавію.
У відповідь на мої вмовляння залишитися, Лінин батько сказав:
— Полюють на тебе, Александре, а не на нас. Ну, ще й на Ліну з Елі, яких ти любиш і через яких тебе могли б шантажувати. А ми так собі, майже сторонні. Якщо припустити, що когось із нас викрадуть, то Лінуся, звісно, дуже горюватиме. Але ніщо не змусить її завдати тобі шкоди — навіть загроза нашої смерті. Твої вороги не дурні, вони це розуміють.
Мені дуже сподобалась уся Лінина рідня — і батько, й мати, й обидва брати, дванадцятирічні близнюки. На них я теж справив гарне враження, і за той час, що вони провели на Вавілоні, став почувати себе членом їхньої сім’ї. Щоправда, пані Камінську неабияк бентежило, що окрім Ліни я маю ще одну наречену; зате пан Камінський поставився до цього спокійно. Якось він зауважив:
— По-справжньому я хвилювався, коли Лінуся захопилася дівчатами. Боявся, що не діждусь від неї онуків. Ну, а тепер усе гаразд. Ваша трійця для неї ідеальний компроміс. І для Елі, до речі, також. — Він хитрувато посміхнувся. — Та й ти, Александре, непогано влаштувався…
Щодо цього я повністю поділяв думку свого майбутнього тестя. Я дуже дорожив нашим щастям і не хотів, аби хтось зруйнував нашу ідилію. А загроза й надалі виходила від Кортні Прайс, яка продовжувала упадати коло Елі й Ліни. При цьому вона поводилася так тактовно, що не давала дівчатам ані найменшого приводу віднадити її від себе, до того ж їм обом подобалося товариство Кортні, і вони не хотіли псувати з нею стосунки.
Що ж до мене, то в тих випадках, коли я заставав Прайс саму, вона, ніби передчуваючи неприємності, негайно заводила мову про справи. Зрештою я збагнув (і для цього мені знадобилося дуже багато часу), що Кортні справді все знає і навмисно уникає розмов на особисті теми. Проте розуміння ситуації мені зовсім не допомогло — як і раніше, я щоразу ловився на її хитрість, а потім мені залишалося хіба що лаяти себе за недостатню твердість.