Реальна загроза
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Реальна загроза». Краткое содержание книги:
Під час першої ж своєї експедиції Александр потрапляє на далеку і досі нікому не відому планету Ютланд. Ця подія круто змінює все його життя, і він опиняється в епіцентрі прийдешньої міжпланетної війни...
Протягом трьох днів Фаулерові адвокати переконливо довели, що після звільнення наші найманці є суто цивільними особами, оскільки їх відправили у відставку без пенсії й вихідної допомоги, а отже, вважати їх військовослужбовцями запасу не можна. Представники звинувачення не змогли навести вагомих контаргументів, а на запит судді, чи вважає уряд Октавії, що планета перебуває у стані війни або військово-політичного конфлікту з Ютландом, відповідь була негативна. Зрештою суд постановив звільнити всіх звинувачених з-під арешту і не знайшов підстав, що обмежували б їхнє право покинути планету.
Ця недолуга спроба залякування лише прискорила хід вербування звільнених ериданських військових. А чимало тих, що спершу відхилили нашу пропозицію, тепер передумали і стали найматися до нас на службу.
Проте уряд Октавії не збирався давати нам спокій. Ериданське посольство на Вавілоні вже давно домагалося моєї видачі на тій підставі, буцімто я брав участь у викраденні фрегату „Маріана“. Місцева влада незмінно відхиляла ці вимоги з огляду на відсутність викраденого фрегата в локальному просторі Вавілона.
А наприкінці другого місяця удар завдали з іншого боку. Одного чудового дня, рано вранці, мені подзвонили з дирекції банку і в легкій паніці повідомили, що до них прийшли поліцейські з ордером на мій арешт. Звинувачення висунуло знов-таки ериданське посольство — що я силоміць утримую як заручниць двох громадянок Октавії. Мова йшла про Елі та Ліну.
Поки я, геть приголомшений, перетравлював цю звістку, до квартири ввірвався стривожений лейтенант Вінтерс, який довідався про все зі своїх джерел. Його супроводжувало два десятки до зубів озброєних піхотинців у повній амуніції.
— Що це значить? — запитав я у Вінтерса. — Окопаємось і будемо відстрілюватися?
— Ну… ні, просто про всяк випадок.
— Ніякого „всякого випадку“ не буде. Це просто ще одна бездарна спроба психологічного тиску.
— Але ж ордер…
— Зараз ми з ним розберемося.
Я знову повернувся до відеофона і зажадав поговорити зі старшим поліцейським. Ним виявився інспектор на ім’я Мустафа Хашемі. Привітавшись, я запитав:
— Інспекторе, вам не здається, що ви поквапилися з ордером? Якби спочатку ви з’ясували обставини, то не виникло б цієї безглуздої й неприємної ситуації.
Він трохи збентежено прокашлявся.
— Я дотримуюсь тієї ж думки, капітане. Проте наш комісар визнав претензії посольства Октавії обгрунтованими. А суддя, що видав ордер на арешт, з ним погодився.
— Гм, навіть так… Скільки з вами людей?
— Лише мій помічник і ериданський консул. Але в разі потреби я вповноважений викликати підкріплення і взяти будівлю штурмом. Хоча мені це не подобається.
— Мені також, — відповів я і жестом наказав піхотинцям, які на ці слова перевели свою зброю в бойовий режим, не гарячкувати. — Обійдемося без насильства. Прошу, піднімайтесь до нас, усі троє. Вам не чинитимуть перешкод.
Вимкнувши відеофон, я доручив Вінтерсові подбати про те, щоб візитерів пропустили, звелів піхотинцям поміняти бойову зброю на шокери, а сам пішов будити дівчат, які ще спали.
Коли я пояснив їм ситуацію, Ліна не на жарт перелякалася, а Елі сердито промовила:
— От йолопи! Ніяк не вгамуються… Тільки я не збагну, звідки вони дізнались про нас. Ліночко, ти ж попереджала своїх, щоб вони тримали язика за зубами?
— Так, звичайно, щоразу, — відповіла вона, але в її голосі почулися винуваті нотки.
Я пильно подивився на неї:
— То що ж?!
— Ну, власне… — Ліна зам’ялася. — Тато й мама хотіли познайомитися з Еліними батьками. Я відмовляла їх, але… мабуть, вони не послухалися.
— Хай йому чорт! — вилаялася Елі.
А я кивнув:
— Тепер усе зрозуміло. Ти не писала їм. Я, на твоє прохання, також не відповів. От вони й вирішили, що я тримаю тебе силоміць.
Елі пирхнула:
— А що їм до цього…
На той час, коли дівчата одяглися й причепурилися, наші відвідувачі — інспектор Хашемі, його помічник у чині сержанта і високий молодий чоловік у цивільному, — вже знемагали від тривалого чекання. А ще їм було вкрай незатишно під колючими поглядами піхотинців, які, хоч і зачохлили свої лазерники, замінивши їх на шокери, все одно мали вельми грізний вигляд.