Реальна загроза

— Його Високість це знає. Для нього головне, що ви — повноважний представник свого батька.

— Що ж, раз він наполягає… А ви попередили його про обшук?

Від часу замаху на мене Вінтерс влаштовував кожному моєму відвідувачу справжню інквізицію, і мені ніяк не вдавалося вгамувати його запал.

— Попередили, — відповів міністр. — Пан принц запевнив нас, що його королівська гідність не постраждає.

— Ну, тоді я чекаю.

Коли принц Горан Зарконський увійшов до вітальні, я збагнув причину дивних інтонацій у голосі міністра Новака і відразу відчув, як капітанські погони перестали тиснути мені на плечі. Я був лише молодим пілотом, що за примхою батька-диктатора отримав під командування корвет. Курйозно, трохи кумедно, але не більше того. А от невисокий, крихкої статури юнак, молодший двадцяти років, ще майже підліток, зодягнений у парадний адміральський мундир — це вже справді хоч стій, хоч падай.

Обмінявшись зі мною привітаннями, принц дещо збентежено озирнувся довкола. І зовсім не тому, що його вразила розкішна обстановка кімнати.

— Вас так багато, — зауважив він. — А я один. Весь мій супровід залишився внизу.

Першим на ці слова відреагував адмірал Фаулер, що зазирнув до нас з чистої цікавості. Він мовчки кивнув мені й вийшов з вітальні.

— Так, — промовив лейтенат Вінтерс, з сумнівом подивившись на принца. — Гадаю, після обшуку вистачить і одного охоронця. Залишиться сержант Макінтайр. І я — як відповідальний за безпеку.

Всі піхотинці, крім Макінтайра, юрбою вийшли з квартири. При цьому вони примудрилися крокувати в ногу.

— Гаразд, — сказав коммодор Максимович. — Якщо я знадоблюся, ви знаєте, де мене шукати.

Слідом за ним потяглася й решта присутніх. Елі з Ліною пройшли в бібліотеку, а за секунду до них приєдналася Кортні Прайс. Я знав, що там вони ввімкнули інтерком, щоб слухати нашу розмову.

З наших у вітальні залишились тільки я, лейтенант Вінтерс з сержантом Макінтайром, та міністр Новак.

— Так краще, — промовив принц, сівши в запропоноване мною крісло. — До речі, не звертайте уваги на мій мундир. Насправді я не військовий, а науковець.

Міністр мимохіть підвів брови, виказуючи подив і недовіру. Сподіваюсь, я зберіг незворушний вираз обличчя, хоча, на моє переконання, називати себе науковцем у такому віці не менш комічно, ніж бути адміралом.

— У чотирнадцять я став доктором фізичних наук, — ніби прочитавши мої думки, додав принц Горан. — Не в себе на батьківщині, а в Каліфорнійському Технологічному, на Землі. Потім повернувся на Заркон, де король, мій дід, організував для мене Інститут Вакуумної Фізики. Встановлені на наших катерах „звапи“ — моя розробка.

Скептичний вираз миттю щез з обличчя міністра. Я теж зрозумів, що поквапився з висновками.

— Ваш винахід справляє враження, — обережно мовив міністр. — Але, гадаю, ви отримали не зовсім те, до чого прагнули.

— Вірніше, зовсім не те, — поправив його принц. — Коли в теорії я відкрив ефект, який назвав „вакуумним запалом“, то мені здалося, що я придумав зброю, здатну покласти край усім загарбницьким війнам. Згодом виявилося, що мої вихідні емпіричні припущення були хибні, і я отримав лише „звап“ — однаково придатний як для нападу, так і для оборони… Тобто, я так вважав. До свого сорому, мушу визнати, що я не враховував нашу аномалію, бо вона вносила в рівняння лише незначну поправку. А на практиці ця поправка виявилася вирішальною… Та годі про фізику. Як я розумію, ви хочете придбати наші катери?