Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Гм… «І гіршою, і кращою»… — задумливо повторила вона, — а може б кращою і не любили.
Він здивовано кинув на неї очима.
— Ну вже ж, — провадила вона, — такі, як ви, все шукають дисгармонії, порваних струн, розбитих арф, а тоді, коли я була кращою, в мені не було нічого розбитого, ніякісінької дисгармонії, вам було б нудно від моєї тодішньої гармонічності! Он можете взяти альбом — там є багато моїх молодих портретів, можете їх роздивитись, я не бороню, я ж не кокетую з вами, дивіться.
Він передивився один по одному всі її давніші портрети в «коронних» ролях і в «бойових» убраннях, довго передивлявся і мовчки поклав альбом на місце, закривши його.
— Ну що ж? — нервово запитала вона.
— Либонь, ваша правда, — відповів він і лагідно та ясно усміхнувся, а їй стало чомусь його шкода.
— От бачите, мій… я мало не сказала «мій друже», але ж правда, се було б і нерозумно, і не оригінально, і навіть жорстоко? Бувають становища, коли жінка не сміє вживати сього слова, — вона журливо і винувато глянула на його.
— Називайте мене, як хочете, як вам приємно.
Він схилився, взяв її тонку бліду руку, ще марнішу, ніж її обличчя, і поцілував наче релігіозно. Вона закрила очі, і рука її після того поцілунку лягла інертно, невигідно, мовби жінка забула про свою руку. Минуло кілька хвилин в мовчанні.
— Ага… Про що я, власне, хотіла вам розказати? — озвалась актриса, немов поволі прокидаючися з півсну.
— Ви хотіли мені щось розказати?
— Так, здається… От що… Як ви думаєте, чого я погасла?
— Ви? Погасли? — голос поета бринів занадто здивовано.
— Ну, слухайте, я так не люблю, — вона зморщилась мов від фізичного болю, — вам не до лиця нещирість. Ви ж добре знаєте, який був мій захід, коли саме він був, і що він був безповоротний.
— Я нічого не знаю про безповоротність, — сказав поет, ховаючи погляд.
— Бог з вами, не притискатиму вас до стіни. Та й не в тім річ. А як ви думаєте, через що те сталося, що я пішла «в одставку?»
— Ну, річ відома, — ви занедужали… перевтома… се й дивниця: так переживати свої ролі…
— Нічого ви не знаєте! — нетерпляче перебила вона. — Нічогісінько! От, власне, що я перестала їх переживати!
— Бо перетомилися раніше.
— Мовчіть! Не те! — різко й капризно обірвала вона і нетерпляче змінила кілька разів позу.
— Я вас розсердив?
— Ах ні, ні…
Вона повернулася до стіни і почала рахувати пальцем краточки на перському килимі, прибитому на стіні. Обличчя їй мінилося, брови ворушилися; часом вона от-от мала озватись, та й знов стискала уста. Далі вона круто обернулась до поета і глянула йому просто в вічі.
— Та вже все одно, я вам мушу все розказати, — сказала вона з якимсь одчаєм, — хоч я тямлю, що не слід мені вам сього розказувати, — вона зробила притиск на словах «мені» і «вам».
Поет повторив той притиск:
— Ви мені можете все розказувати.
— Гаразд, — зважливо мовила вона, хоч і не зовсім твердим голосом, — так от: я раз була дуже закохана. «Тільки раз?» либонь думаєте ви…
— Я нічого не думаю, — сказав поет на сей раз досить шорстко.
— Кажу «була», бо то звичай говорити в таких разах замість «єсть»…
— Так? — якось злякано протяг поет.
— Так. Ну що ж? Правда ж, тепер ви думаєте: «Нащо вона власне мені се розказує? От бавиться ситуацією, сказано — акторка!» — вона засміялася своїм прикрим сміхом, а бліде від колишніх косметик і від хороби обличчя вкрилося слабким плямистим рум’янцем.
— Я б вас просив, коли ви можете, не сміятись так, — тихо і болісно вимовив поет і одійшов до вікна.
Вона вгамувалася.
— Ну, не буду, не буду. Ходіть сюди, я ж не можу голосно говорити.
Він покірно сів на своєму звичайному місці, на низенькому фотельчику край її ніг.
— Те, що я вам розкажу, дуже неоригінальне, не варт би й розказувати, та ще й поетові, — вас таким не здивуєш.
Він нетерпляче знизав плечима:
— Хіба ви мені «тему» викладаєте? — образився він.
— Та вгамуйтесь, мусите ж ви зрозуміти, що нелегко натрапити на натуральний тон, оповідаючи таке про себе.
— Простіть, я буду терпеливий.
— А втім, нічого «такого» нема в моєму оповіданні. Я тільки була закохана, і далі діло не пішло, як то кажуть. Дуже пісний роман, як на актрису. Ха-ха!.. Ах, правда, я обіцяла не сміятись, — перебила вона сама свій сміх, бо завважила, що обличчя поетове мало дуже мучений вираз.
— Він, значить, не любив вас? — спитав поет, коли вона замовкла.
— Чого ж «значить?» Ні, навпаки, трудно сказати, хто з нас кого більше любив.