Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля
- Автор: Оксеник Сергій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Оксани Іванюк «Коник»
- ISBN: 978-966-8732-91-0
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля». Краткое содержание книги:
Хто краде чарівні речі в дітей?
Як стати бабою Ягою?
Куди приведе останній шлях вовкулаків?
На всі ці питання ви дістанете відповідь у другій книжці роману про пригоди Лелі, Лисого та їхніх друзів у страшному світі, де не лишилося майже нічого доброго. Але ж іншого світу немає!..
Він був лише на три роки молодший за Лесика, але зараз розумів, що тільки Лесик може врятувати село. А його немає… Щоб не дивитися людям в очі, Івась опустив голову й дивився на те, що лежало просто перед ним. Брудна сіро-руда істота, більша за найбільшу в селі людину — Бороду. На пальцях загнуті жовті пазурі. З ошкіреного рота визирають могутні ікла, що звикли рвати м’ясо. Широченні груди, посередині яких зяяла рана.
— Петрусю, скільки людей вам потрібно в допомогу, щоб до вечора підготувати пастки і зброю? — тихо спитав Івась, не підводячи голови.
Малий подумав, потім відповів:
— Не знаю… Арбалети я сам доведу до ладу… Пастки й Вухань може зробити, якщо троє… четверо чоловіків допомагатимуть. Іще двоє… троє, щоб нарубати й нагострити осикових кілків. От і все.
— Хто може допомогти Вуханеві й Петрусеві робити «іграшки», — Івась зробив наголос на останньому слові, — починайте роботу. Де Борода?
— Я тут, — з готовністю відповів той за спиною.
— Бородо, — Івась нарешті підвів голову й зазирнув велетневі в очі. — Треба зібрати все срібло, яке тільки є в селі.
— Та де ж його… — почав чоловік, але Івась перебив його.
— Я знаю, що немає. Але треба знайти бодай жменю. Щоб зробити наконечники для стріл. Чуєте, люди? — Він подивився на всіх, хто стояв довкола. — Пригадайте, подумайте. Тільки сріблом ми можемо перестріляти цю погань. Пошукайте.
Ніхто нічого не сказав, та й не треба було казати. Івась полегшено зітхнув, коли люди почали розходитися. Ніхто не заперечив. Це головне. Бо слів, щоб переконати тих, хто не вірить у можливість захистити село, у хлопця не було. Він і сам сильно в тому сумнівався. Де ж Лесик? Де Леля? Де Марічка?
Безслідна мітла
Вони вирушили на світанку — дівчатка верхи, а Лисий пішки, зі ступою на рогачі в лівій руці й зарядженим арбалетом у правій. Ліс навколо стояв вогкий і холодний. Вчорашній дощ ніби змив залишки літа й приготував землю до осені. Он уже й жовте листя на осиці. Його ще мало, але скоро вже все воно пожовкне, а оці листочки, які почали золотіти першими, першими й облетять.
Між нею і Лисим була кобила, на якій сиділа Марічка. Тому Лисого Леля майже не бачила. Більше бачила спину малої, і відчувала, як дівчинці важко. Відчувала, швидше порівнюючи з собою. Їзда верхи виявилася дуже непростою справою. Стремена їм підв’язали, навіть Марійчині ніжки діставали до них. Але це не дуже рятувало. Сідло було слизьке й велике — на дорослого чоловіка, доводилося постійно триматись однією рукою за луку, щоб не з’їхати й не випасти. А кінь із кожним кроком так підкидав! За півгодини Леля набила собі сідниці й тільки дивувалася, як це Марічка терпить.
Йшли вони прямо на південь, нікуди не звертаючи, якщо можна так сказати, якщо можна в лісі йти, нікуди не звертаючи. Леля знала, що Лисий не довіряє Василю-Василему, як він називає того чоловіка, що завдав йому смертельного удару в груди. Загалом вона була схильна вірити Лисому — і в цьому також. Цілу ніч вони прошепотілись у великій круглій хаті покійного вождя, де тхнуло старістю й цвіллю, намагаючись не розбудити Марічку. Мала була така виснажена майже безсонною ніччю напередодні й переживаннями попереднього дня, що заснула зразу ж, щойно голова її торкнулася подушки.
А Лелі й Лисому було про що поговорити. Він їй усе розповів, вони разом спланували дорогу додому. Тільки одну тему всіляко оминали в розмові — про те, що у Лелі є жива вода. Вона й тоді, на березі, після розмови з русалкою нічого не сказала про це. Тепер це було те, що найбільше бентежило її. Від самого воскресіння Лисого вона майже ні про що інше не могла думати.
Безперечно, Лисий здогадувався, чому він ожив. Таке з ним уже було. Чи майже таке. Ще коли він захворів на страшну смертельну хворобу, його врятували Лелині сльози. Старий Інженер (от уже кого треба називати вічним!)
розповів їм тоді історію про своє одужання. І його також врятували сльози — сльози його дочки.
Але одужання й оживлення — це все ж таки різні речі. Тепер Леля була впевнена, що русалка сказала правду. Вона справді має неоціненний скарб. І від цього усвідомлення Лелі ставало страшно. Занадто важкий тягар для дівчинки тринадцяти років.
— Марічко, як ти? — стиха спитала вона.
— Нічого, — відповіла дівчинка. — Верхи краще, ніж на ступі.
Це було несподівано.
— Чим же краще? — поцікавилася Леля.
— Не холодно. Кінь теплий. А тобі хіба не краще?
— Ой ні, — зізналася Леля. — Я тепер уже не тільки сидіти не зможу, а мабуть, і кроку не зроблю. Все собі повідбивала.