Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море
- Автор: Центкевич Аліна, Центкевич Чеслав
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Йосип Брояк
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море». Краткое содержание книги:
полярників-першопрохідців Фрітьофа Нансена (1861–1930) і Руала Амундсена (1872–1928), які
під час своїх героїчних, сповнених незвичайних пригод експедицій зробили ряд видатних
географічних і наукових відкриттів.
Коли, отак виганявши цілий день на річці і на верфі, Руал повертався додому на вечерю — подряпаний, покалічений, часом у подертому одязі — серце матері сповнювалося тривогою. Але, помічаючи, як дедалі смаглявішає обличчя сина, як сяють його очі, вона мовчала, щоб не псувати йому радісних хвилин.
Швидко минуло літо. Наближався час, коли треба було повертатись до Крістіанії. Не гуркотіли більше літні громовиці, переспівали всі свої пісні птахи й декотрі готувались уже у вирій, не вгавали тільки чайки, сповнюючи повітря голосним, пронизливим квилінням.
Смуток розставання із Свеном, з верф'ю, з волею трохи розвіювався, коли Руал думав про сповнений різномовного гомону порт у Крістіанії, про нові книги в бібліотеці, про корабельні щоденники тих щасливців, які побували на далеких морях.
Минали безтурботні роки дитинства. Один, другий, третій. Руал дедалі охочіше прислухався до розмов батька з теслярем, разом з ними тішився проектом розбудови Борга і поступово звикався з думкою, що скоро вже допомагатиме тут батькові. Верф — це все ж таки не тісна комірчина адвоката, не лікарський кабінет, це моряки, це широко розчинене вікно у світ. Але доля розпорядилась інакше. Запалення легень, що загострилося під час осінньої сльоти, здолало дужий організм капітана Єнса. Раптова смерть батька, мов грім, приголомшила Руала. Та, побачивши, що матір охопив відчай, він мусив опанувати себе. Тепер Руал був її єдиним опікуном; брати плавали на далеких морях. Свен після похорону капітана Єнса якось одразу постарів, ніби на його плечі звалилось кілька десятків років, і став мовчазний. Незабаром доля завдала Руалові нових несподіваних ударів: продаж верфі, якою тепер не було кому керувати, а також будинку в Боргу, розстання з давнім відданим приятелем Свеном…
З тяжким серцем Руал пішов востаннє подивитися на узбережжя, на фіорд, на річку.
«Ніколи вже більше», — гнітила душу настирлива думка. Цього Руал не міг знести. Несила було слухати шум моря і дивитися на фіорд. Побіг по лісу, розполохавши по дорозі купку овець, що скубали пожовклу траву. Тут, під стрункими соснами, куди не долинав уже плескіт хвиль, було тьмяно і тихо, повітря пахло вологою від туману глицею. Осінній вітер струшував з буків та беріз останнє листя і змітав його в золоті купи, що шелестіли під ногами.
Нараз удалині розлігся дискант сирени. Немовби море кликало Руала, нагадуючи йому про себе. І хлопець раптом зрозумів, що розставання з верф'ю нічого не змінить у його житті, що все одно він колись попливе у далекий світ, за яким до останнього свого подиху тужив капітан Єнс.
Сирена, приглушена пеленою туману, що підіймався над фіордом, лунала все ближче і ближче. Тоненьким монотонним голоском вторував їй, погойдуючись на хвилях, прибережний бакен. Подмухи холодного вітру приносили в ліс солоні крапельки з моря.
— Тепер у мене нікого немає, крім тебе, ти один залишився, — почув Руал, переступивши поріг кімнати, що поринала у сутінках.
Мати силкувалась усміхнутися, але в її словах бринів плач.
— Заприсягнися, синку, що ти ніколи не покинеш мене. Незабаром ти закінчиш школу… Послухайся мене, йди на медичний. Ти ж знаєш, що я давно про це мрію. Виїдемо кудись у провінцію, от хоч би до Сарпсборга. Ти одружишся, а я глядітиму онуків, і вони виростатимуть серед давніх приятелів родини Амундсенів. Будеш, як наш добрий Свенсон, лікувати людей, полегшувати їхні страждання, а вони ставитимуться до тебе за це з пошаною і вдячністю, — безладно вимовила вона одним духом, ніби хотіла скинути з серця важкий тягар.
Її очі благально дивилися на похнюпленого сина.
— Поглянь на мене, Руале, скажи, що ти зрозумів мене і погоджуєшся. Благаю тебе, зроби це для мене! Нічого я так не бажаю тобі, як щастя. Певна, що ти досягнеш його на цьому шляху.
Губи Ханни Хенрікке тремтіли, голос уривався, ніби вона ось-ось вибухне плачем.
— Добре, мамо, я зроблю, як ти хочеш, — промовив він після довгої мовчанки зів'ялим, навдивовижу чужим голосом.
Ущасливлена мати пригорнула сина. Він мовчки схилився до її руки. Що ж він міг їй сказати? Хіба ж він міг признатися матері, тяжко враженій смертю чоловіка і тепер зовсім самітній у цьому порожньому будинку, що для нього немає нічого чужішого за професію провінціального лікаря? Ханна Хенріке не розуміла, що, бажаючи синові щастя, насправді перекреслює всі його плани, кладе край мріям про далекий світ, про життя на морі.