Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море

— Оце тільки тут, у Боргу, дихаю морем, — зітхнув Єпс. — Ми з Руалом не могли дочекатися від'їзду з Крістіанії. Не знаєш, Свене, куди він подався? Мати просила знайти його.

— Щойно бачив. Певне, ганяє, роззявивши рота, десь на березі. Наші люди дуже люблять його. Не могли діждатися, коли він нарешті приїде. — І тесляр швидко перейшов на іншу тему: — Я хотів би завтра поставити кіль, а щонайпізніше за тиждень закріпити шпангоути. Евальд приготував уже дошки для обшивки. Не турбуйся, Єнсе, катер збудуємо. Верф Амундсена, як завжди, виконає замовлення вчасно!

Капітан задоволено кивнув і гордим поглядом обвів усе довкола. Навколо трьох шхун, що стояли на стапелях, снували люди, з усіх боків долинав ритмічний стукіт сокир і молотків. У просторому сараї, біля якого росла береза, на високих тонах дзвеніли пили, заглушаючи квиління чайок. Запах солоної морської води мішався з млосним ароматом деревини, що йшов від рівних штабелів колод і дощок, з-під яких подекуди пробивалися сині цятки перших пролісків. На вологій корі берези, що простягла над водою фіорда гнучке гілля, обсипане липкими ще листочками, відбивалося весняне сонце.

— Багатьом хочеться придбати судно з нашої верфі. Ми просто не в змозі виконати всіх замовлень, Єнсе. Флотилія твоїх парусників цілий рік на промислі у морі. Не один тобі заздрить.

Капітан Амундсен мовчки притакнув, потяг з люльки і тяжко зітхнув. Його погляд зупинився на стрункій щоглі катера, що стояв біля берега. Раптом він, ніби чимсь збентежений, відвернувся.

— Отакий ти вже є, брате, — голосно засміявся тесляр. — На море тебе тягне, еге ж? Хотів би не тільки будувати кораблі, але й плавати на них. А може, таки Ханна Хенрікке згодиться нарешті колись. Скільки ж то вже років минуло, може, забула? Поговори з нею, Єнсе.

— Нічого з цього не вийде, не забула. Жінки довго пам'ятають. Вона зненавиділа море, не хоче й слухати про нього. Навіть сюди, до Борга, не любить приїжджати, хотіла б бачити мене в якій-небудь конторі, за столом. Якби ти знав, що з нею коїлося, коли Антоній став моряком, а потім Густав. — Єнс замовк на хвилину, затягся і дививсь, як смужки синього диму легко пливуть у повітрі й тануть. — І нарешті третій, Леон. Я думав, що вона не переживе цього. Але Ханна свята жінка, змирилася з долею. «Кожен мусить нести свій хрест», — сказала вона. Та Руала не пустить нізащо. І тут вона, мабуть, права: занадто він хирлявий для моря. На верфі може зробити більше, — сказав капітан, не звертаючи уваги на тесляра, який почав неспокійно соватися, кашляти, ніби хотів його перепинити. — Що ж я вдію, коли мої сини люблять море, — спроквола мовив Єнс, ніби відповідаючи на питання, яке сам собі поставив. — Недаремно ж у наших жилах тече кров моряків і рибалок, хороша кров. То вина діда і прадіда, що оселилися на острівцях Хвалер за п'ятсот миль від Крістіанії. На тих острівцях їхні нащадки з молоком матері пізнавали смак морської води, там жили, там закохувалися, і рідко хто з них умирав у своєму ліжку…