Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Часто у журналістів не вистачало матеріалу про «звірства» і редакції з неприхованим задоволенням використовували кадри зйомок з інших воєн — з Іраку, Сирії й Ічкерії, видаючи тіла вбитих за жертви «київської хунти». 24 жовтня 2014 року комуністичне агентство «Правда. ру» розмістило відому світлину українського репортера Гліба Гаранича з розбомбленого російськими військами грузинського міста Ґорі з тим самим підписом — «Не можна закривати очі на звірства української армії».
Не захищаючи Міхаіла Порєчєнкова, все ж варто сказати, що актор став жертвою пропагандистської істерії, як і його маститий колега Іосіф Кобзон і десятки інших акторів та діячів мистецтва, що відгукнулися на заклик Путіна захистити «російську землю» від «бандерівців». Захистити «правду» за допомогою неправди. Адже правду треба шукати, а неправда — завжди зручна і доступна без зусиль — увімкни телевізор і тобі все розкажуть і покажуть. Як усі останні десятиріччя.
Істерика Спілок журналістів безглузда і брехлива — вони чудово знають про те, чим займаються російські «журналісти» на Сході України. Вони не бачили, як журналіст російського пропагандистського каналу Russia Today Ґрехем Філіпс, одягнувшись у форму сепаратистів, стріляв із кулемета? Сепаратистський сайт «Русская весна» написав: «Відомий журналіст «Россия Сегодня» Ґрем Філіпс узяв участь у «повному циклі» артилерійської атаки на позиції хунти: від розвантаження боєприпасів до безпосередньо вогневого нальоту», супроводжуючи інформацію відео. «Ґріша», як його ласкаво назвають сепаратисти, британець з походження, але став професійним пропагандистом уже в Росії. Чи бачили ви заяви Спілок журналістів Росії і Москви з цього приводу? Їх нема, як нема для них потреби писати протести з приводу того, що в заручниках терористів у 2014 році перебували чотири українські журналісти.
У російських журналістських начальників дивна доля — вони вийшли з радянської пропаганди, знову потрапивши туди, вже в путінську, яка поновлює старі традиції агітації. Ви не побачите в Москві або інших російських містах пам’ятника чи бодай провулка імені Анни Політковскої або Натальї Естємірової, Пола Хлєбнікова чи Надєжди Чайкової. Вони не були пропагандистами, і їх намагаються забути. Втім, забудуть і пропагандистів, які виконали «свій обов’язок» брехні. Проте на подвір’ї Будинку журналістів Росії так і стоятиме пам’ятник військовому журналістові. Він з іншої країни — СРСР, в якій не було ані свободи слова, ані права написати про радянські концтабори на місці німецьких.
Російська журналістика опинилася в дивній ситуації — Конституція дає їй право отримувати і поширювати серед населення об’єктивну інформацію, а насправді вона виконує при владі роль прислуги — «чєво ізволітє-с». Більшість радянських військових журналістів сиділи у теплих штабних бліндажах і редакціях, їх зобов’язували тільки одне — описувати подвиги. Вони впорювалися — отримували ордени і премії, пільги і квартири, радянську шану і радянську повагу. Їм ставили пам’ятники, їхніми статтями зачитувалися. Радянський народ не мав знати про поразки і що насправді відбувалося на фронтах. Інших джерел інформації, крім радіо та газет, не було. Тепер російській пропаганді складніше — комунікації стали технологічнішими, тому брехати складніше — доводиться вивертатися, підтасовувати, вміти дивитися в камеру, робити чесне обличчя, але при цьому — брехати, брехати, брехати.
Але чому обурив тільки випадок із Порєчєнковим, а не десятки інших, коли зброю в руки брали журналісти або священики? Можна пояснити просто — час настав, не все так складається для Кремля у його взаєминах із міжнародними організаціями. Ще рік тому неможливо було собі уявити, щоб європейські структури підтримали заборону Україною російських телеканалів. Тепер, здається, вони зрозуміли, що російська пропаганда — справді страшна зброя. ОБСЄ зробила заяву про те, що Порєчєнков стріляв у касці з написом «ПРЕСА», дискредитуючи журналістику. Спілки журналістів Росії і Москви вмить відгукнулися і затаврували ганьбою, залишивши у спокої «Ґрішу» Філіпса та інших пропагандистів у касці «ПРЕСА».
Російська журналістика вмирає. Останні 15 років вона вмирала з великим задоволенням, так і не зрозумівши переваги свободи слова. Владі демократія не потрібна, і за радянською звичкою із «працівників засобів масової інформації і пропаганди» зробили те, що потрібне владі, — вони продалися. Можна посварити Порєчєнкова, Кобзона або лікаря Лізу — у будь-якому разі вони можуть одягнути що завгодно, навіть гімнастичний костюм Аліни Кабаєвої, суті це не змінить. Ні Спілка журналістів Росії, ні Спілка журналістів Москви так і не сказали головного — всі ці люди потрапили до Східної України завдяки брехні російської «журналістики».