Антирадянські історії

Найсмішнішими в цій ситуації виглядали заяви двох найбільших журналістських організацій — Спілки журналістів Росії і Спілки журналістів Москви. У заяві першої мовиться: «Ми глибоко шкодуємо через безвідповідальну поведінку актора Порєчєнкова, осіб, які супроводжували і приймали його, які допустили появу актора в Донецьку в касці з написом «ПРЕСА». Ми сподіваємося, що актор Порєчєнков публічно вибачиться перед журналістами, які ризикують життям, виконуючи свій професійний обов’язок у зоні збройного конфлікту, і для яких слово «ПРЕСА» на екіпіруванні часто є єдиним хистким захистом від кулі». Слово «хисткий» — із радянської журналістики, коли автори заяви працювали в комуністичних виданнях і любили прикрасити свої тексти словосполученням «хисткий мир» у реченні про «американську вояччину», якій протистоїть «миролюбний радянський народ».

Друга заява Спілки журналістів Москви виявилася не такою романтичною, навпаки, різкішою — поведінку Порєчєнкова назвали «підлістю». «Я вважаю, що він просто підло вчинив щодо всіх журналістів. Тому що журналіст не має права брати зброю до рук», — сказав голова СЖМ Павєл Гусєв в ефірі «Эхо Москвы». «Ми стільки боремося, стільки ми робимо, щоб захистити журналістів. І якийсь пацан… влаштовує такі провокації», — зажурився Ґусєв. 45-річний пацан може, звісно, образитися на 65-річного беззмінного, з 1991 року, власника Спілки журналістів Москви, але факт залишається фактом — Павєл Ґусєв забув про свої вибачення перед колишнім міністром оборони Павлом Ґрачовим після вбивства журналіста його газети Дмітрія Холодова.

МВС України вже відкрило кримінальне провадження проти Порєчєнкова за статтею 260 ч. 4 кримінального Кодексу України. Але ще раніше нова влада України зробила кілька абсолютно безпрецедентних кроків для приборкання російської пропаганди. По-перше, був складений список російських «журналістів», які, на думку влади, займаються не професійними обов’язками. По-друге, Україна повторила подвиг Грузії, заборонивши на своїй території трансляцію російських інформаційних телеканалів. У 2008 році, в перший день російської агресії, у Тбілісі вирішили виключити з пакетів кабельних провайдерів російські телеканали, які й раніше брехали, але з перших хвилин війни розповідали те, чого взагалі не було.

З початком військових дій в Україні, в Донецьку і Луганську області російські «журналісти» полізли, як сарана. Всі працювали на одному боці — у сепаратистів, щодня розповідаючи про «звірства київської хунти». Пересувалися на військовій техніці, фотографувалися зі зброєю в руках, обнімалися з терористами, всією своєю поведінкою показуючи, для чого вони там перебувають. Щойно українська армія звільняла міста і селища, «журналісти» пересувалися з лінією фронту, відходили разом із терористами. Коли звільнили Слов’янськ і Краматорськ, там не виявилося жодного російського «журналіста», всі пішли. Російському телебаченню стала нецікава доля людей.