Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Пострадянська людина — дивна істота, яка постійно шукає шлях не стільки для себе, скільки для довколишніх, бажано для всіх. У блогосфері добре помітний характер пострадянської людини — яка не бажає дискутувати й обговорювати, вона відстоює свою позицію, навіть якщо позиція ця абсурдна. Якщо опонентові докази не зрозумілі, то їх часто повторюють, але вже з матюками та образами. Вважається, що так можна добитися визнання, а матом — зміцнити своє лідерство. Раніше матом у соціалістичному суспільстві лаятися не було прийнято, хоча, звісно, лаялися. Тепер на зміну радянському лицемірству прийшла пострадянська «відкритість».
24 роки тому люди вирвалися зі стану загального контролю й поринули в уявну, досі невідому свободу. Хто міг — надягли джинси і кросівки, купили пачку «Marlboro» й потрапили в потаємне, досі заборонене. Весь радянський час людей переконували, що вони «читають найбільше», і вони таки повірили в це. Тепер вони безсоромно пишуть про геополітику, дають оцінки політикам, практично все знають про НАТО і напам’ять вивчили закутки Нью-Йорка. Геніальний одесит Михайло Жванецький про таких написав дуже давно: «Розмірковуймо про крах і успіх Голлівуду, не бачивши жодного фільму. Зіштовхуймо філософів, не читаючи їхніх робіт. Сперечаймося про смак устриць і кокосових горіхів з тими, хто їх їв. До хрипоти, до бійки, сприймаючи смак їжі на слух, колір на зуб, сморід на око, уявляючи собі фільм за назвою, живопис за прізвищем, країну за «Клубом кіноподорожей», гостроту думок за хрестоматією».
Жванецький написав про радянських людей, які за цей час ніяк не змінилися, — вони, як і раніше, все знають, із задоволенням обговорюють плітки, чутки і все, що їм піднесе російська пропаганда, яка відновила традиції радянської агітації. До прикладу, справи церковні. Всі радянські люди знали, що «релігія — опіум для народу». Більшовики постаралися, з 1917 року руйнуючи, висаджуючи в повітря, спалюючи храми, мечеті й синагоги, розстрілюючи священиків і ченців. У 1914 році на території Російської імперії, за офіційними даними, налічувалося 54 174 православні храми, включаючи монастирні, домові, цвинтарні, недіючі й приписні, але без урахування військових церков, а також 25 593 каплиці, 1025 монастирів. У 1987 році в СРСР залишалося 6893 православні храми і 15 монастирів.
Куди щезли 47 281 храм і 1010 монастирів? Що трапилося з тисячами мечетей і синагог? І як населення Росії геть усе раптом стало релігійне, а пострадянські патріархи, що їх колись затверджували в ЦК КПРС, раптом заговорили про свободу віросповідання? І чому в діяльності РПЦ і проповідях її ієрархів усе більше звучать антизахідні, антиєвропейські гасла, дуже схожі на пропаганду радянського часу? Одна із сучасних легенд, яка має налаштувати росіян проти Європи, це — «безбожництво західного світу». Нема сенсу говорити про кількість християнських церков у Європі, що належать до різних конфесій, — католицьких, протестантських, євангельських та інших. Але штучне протистояння «православних із Заходом», ініціатором якого є РПЦ, не підтверджується статистикою.
У суто православних країнах Євросоюзу кількість церков виглядає інакше, ніж розповідає пропаганда. У Болгарії 2600 парафій, близько 1500 священиків, 120 монастирів. У Румунії — 11 000 осіб духівництва, 13 000 парафій, монастирів, скитів, 531 чернеча громада. У Греції налічується 81 митрополія, 105 єпископів, 8857 священиків, близько 8000 парафій, 598 монастирів і скитів (чоловічих — 232, жіночих — 294, скитів — 72), 4087 чернечих, 24 726 непарафіяльних церков — цвинтарних, тюремних та інших. Оскільки РПЦ тривалий час була частиною ідеологічного апарату КДБ і ЦК КПРС, то навчилася брехати так само, як комуністи.
Інший бік цієї брехні — «єдиновірство», під яким я все ж розумію віру в Христа. Але якщо в резиденції патріарха РПЦ вважають, що «єдиновірство» обмежене тільки православ’ям, то зовсім не зрозуміло, що відбувається у відносинах із Грузією. Історично церкви створювалися в різний час і різними проповідниками: Київська Русь хрещена за візантійським обрядом у X столітті, Грузія прийняла хрещення у IV столітті, православ’я проповідували святі отці з Каппадокії. Різна історія, різні витоки, різний «вік», але РПЦ була імперською церквою, а Грузинська православна церква (ГПЦ) позбавлена автокефалії у 1811 році імператорським указом і з мовчазної згоди Святійшого Синоду. В 1801 році Російська імперія окупувала Грузію, а 21 червня 1811 року Синод РПЦ просто зняв Католікоса-Патріарха Антонія II з посади, як потім робили вже комуністи. Автокефалію Грузинська церква прийняла від православної церкви Антіохійської ще в 467 році, тобто вона старша за Російську на шість століть. Проте вік, виявляється, ні до чого, коли церква втягнута в політику. Автокефалія ГПЦ була відновлена тільки в 1917 році, а в 1921 році, після другої окупації, вже радянською Росією, знову була втрачена.