Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)

Незабаром вони були біля мети. Місто стояло на місці, тішачи погляд надійними укріпленнями. Велично несла свої води ріка (по-військовому «водна перепона»). А ось мосту… мосту не було. Заморці — хто пополотнів, хто почервонів, а хто й позеленів — та всі дружно підняли догори руки й здалися.

Але що ж трапилося з мостом? Учора був — сьогодні вже немає… А з мостом трапилося ось що. Рано-вранці, проспавши трохи, дівчата розплющили очі й побачили, що над ними стоїть Аслан.

— Сьогодні у нас буде свято, — сказав він.

Дівчатка роззирнулися. Дерева вони помітили вдалині, та їх ще можна було роздивитися: темною смугою вони прокочували до кургану. Вакх і менади, ці його палкі подружки, а також і Силен зі своїм віслюком були вже на ногах (якщо вони взагалі спали цієї ночі). Усі сміялися, розважалися й співали, дудоніли у флейти, дзвеніли у цимбали. Звідусіль до них поспішали всілякі звірі та звірята, та не ті, що говорять, а звичайні.

— Що це? Що діється, Аслане? — запитала Люсі, а в її очах також затанцювали потішні іскорки.

— А ось що, — сказав він, — нумо, сідайте мені на спину та їдьмо готувати свято.

— Ах, як чудово! — заплескала в долоні Люсі, й дівчатка поспішили здертися на його теплу золотисту спину, як колись, за давніх-давен. Аслан вирушив у путь. За ним — навскач і з перекидом, наздоганяючи та переганяючи одне одного, — Вакх і його менади; навколо них ганяли звірі та звірята, а замикав процесію Силен зі своїм віслюком.

Пройшовши трохи вперед, процесія взяла праворуч і незабаром, перебрівши через крутобокий пагорб, опинилася на березі Великої ріки саме на тому місці, де раніше був брід, а тепер простягався довжелезний кам’яний міст, яким так пишалися заморці. Усі вже були рушили до мосту, аж тут із води з’явилася величезна бородата голова, увінчана очеретом.