Відьмак. Час Погорди

Цірі спочатку відступила, налякана, але потім її охопили розпач і дика лють. Мацаючи навколо тремкими долонями, вона ухопила гострий шматок скелі.

— То моя вода! — завила. — Моя!

Кинула камінь. Схибила. Ящірка підскочила на довгопазуристих лапах, хутко розчинилася у скельному лабіринті. Цірі припала до каменю, вихлебтала рештки води з ямки й тільки тоді побачила.

За каменем, у круглому заглибленні, лежало сім яєць, трохи визираючи з червоного піску. Дівчинка не замислювалася ані на хвилину. Впала на коліна поряд із гніздом, схопила одне з яєць і вчепилася в нього зубами. Шкіряна шкарлупа репнула й розповзлася у її руках, липка юшка полилася по рукаві. Цірі висмоктала яйце, облизала руку. Проковтнула, не відчувши смаку.

Висмоктала усі яйця і лишилася навкарачках: липка, брудна, перемазана в пісок, зі шкуринкою, що звисала з рота, завзято гребучись у піску й видаючи нелюдські, судомні звуки. Завмерла.

(Випрямися, княжно. Не спирай на стіл лікті. Зважай, коли тягнешся до миски, то забруднюєш мереживо на рукавах! Витри рота серветкою і припини плямкати! Боги, чи ніхто не навчив цю дитину поводитися за столом? Цірілло!)

Цірі розплакалася, спираючи голову в коліна.

Витримала марш до полудня. Потім спека перемогла й змусила її відпочити. Дрімала довго, сидячи під кам’яним навісом. Тінь не давала прохолоди, але була краще за палюче сонце. Спрага й голод проганяли сон.

Далекий гірський ланцюг, як їй здавалося, палав і світився у сонячних променях. На верхів’ях тих гір, подумала вона, може лежати сніг, там може бути лід, можуть текти там струмки. Я мушу туди дістатися, мушу дістатися туди швидко.

Вона йшла майже всю ніч. Вирішила орієнтуватися по зорях. Усе небо було в зорях. Цірі шкодувала, що була неуважною на уроках і що не хотілося їй вивчати атлас неба, з тих, що були в храмовій бібліотеці. Зрозуміло, знала вона найважливіші сузір’я — Сім Кіз, Жбан, Серп, Дракона й Панну Зими, — але саме вони стояли високо на небосхилі, й важко було орієнтуватися по них на марші. Нарешті вона обрала одну досить яскраву зірку, яка, на її думку, вказувала вірний напрямок. Не знала, що то за зірка, тож сама дала їй назву. Назвала її Оком.

Ішла. Гірський ланцюг, до якого вона прямувала, анітрохи не наблизився — був настільки ж далеким, як і попереднього дня. Але вказував дорогу.

Ідучи, вона уважно роздивлялася по сторонах. Знайшла ще одне гніздо ящірки, було в ньому чотири яйця. Видивилася зелену рослинку, не довшу за мізинчик, що невідомо яким дивом зуміла прорости між камінням. Вистежила великого бурого жука. Й тонконогого павука.

З’їла їх усіх.

У полудень виблювала все, що з’їла, й знепритомніла. Коли прийшла до тями, відшукала шматочок тіні, лежала, згорнувшись у клубок, стискаючи долонями живіт.

На заході сонця продовжила шлях. Механічно, наче автомат. Кілька разів падала, вставала, йшла далі.