Відьмак. Час Погорди
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #4
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1038-7
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Час Погорди». Краткое содержание книги:
Невелика тепла куля вилетіла з її долоні, наче метелик, відкидаючи на каміння рухливу мозаїку тіні. Вільно рухаючи рукою, вона стабілізувала кулю, поставила її так, аби та висіла перед нею. Це виявилася не дуже добра ідея: світло засліплювало. Вона спробувала розмістити кулю за спиною, але й то дало кепський ефект — її власна тінь лягала на дорогу й погіршувала видимість. Цірі потроху пересунула сяючу сферу набік, підвісила її трохи вище правого плеча. Хоча куля та аж ніяк не могла зрівнятися зі справжньою магічною Аїне, дівчинка надзвичайно пишалася своїм чином.
— Ха! — сказала гордовито. — Шкода, що Йеннефер цього не бачить!
Хижо й енергійно відновила свій марш, крокуючи швидко й упевнено, вибираючи дорогу в миготливому й непевному chiaroscuro, що відбивалося кулею. Ідучи, вона намагалася пригадати собі інші закляття, але жодне не здавалося їй доречним, придатним у цій ситуації, оскільки були надто виснажливими, вона трохи їх боялася, не хотіла використовувати без явної необхідності. На жаль, не знала жодного, яке могло б створити воду чи їжу. Знала, що такі існують, але застосовувати не вміла жодного.
У світлі магічної сфери мертва досі пустеля наповнилася життям. З-під ніг Цірі незграбно втікали поблискуючі жуки й волохаті павуки. Невеличкий жовто-рудий скорпіон, тягнучи за собою сегментований хвіст, перебіг їй шлях, зник у щілині між камінням. Зелена довгохвоста ящірка гайнула в темряву, зашурхотівши камінчиками. Втікали від неї схожі на великих мишей гризуни, високо підстрибуючи на задніх лапках. Кілька разів вона помічала в темряві відблиск очей, а одного разу почула сичання, від якого холонула кров, — долинало воно зі скельної розпадини. Якщо спочатку Цірі мала ідею вполювати щось, що придатним було б для їжі, сичання те повністю знеохотило її, щоб лазити поміж камінням. Почала вона уважніше дивитися собі під ноги, а перед очима її з’явилися гравюри з книжок, які переглядала вона в Каер Морені. Гігаскорпіон. Скарлетія. Перестрах. Віхт. Ламія. Крабопавук. Потвори, що живуть у пустелях. Вона йшла, розглядаючись полохливо й сторожко, нашорошивши вуха, стиснувши в спітнілій долоні руків’я кортика.
Через кілька годин світлова куля потьмяніла, коло світла, що вона його відкидала, зменшилося, потемнішало, розмилося. Ледь концентруючись, Цірі знову промовила закляття. Куля на кілька секунд запульсувала яскравим блиском, але відразу почервоніла й пригасла знову. Зусилля похитнуло дівчинку, вона спіткнулася, перед очима їй затанцювали чорні та червоні плями. Вона важко всілася, заскреготівши гравієм та камінням.
Куля згасла повністю. Цірі вже не намагалася чарувати: втома, пустка й брак енергії, які вона відчувала, наперед перекреслювали шанси на успіх.
Перед нею, далеко на горизонті, з’явилася неясна заграва. Я загубила шлях, констатувала вона із страхом. Я все сплутала… Спочатку я йшла на захід, а тепер сонце прямо переді мною, а це значить…
Вона відчула обезвладнювальні втому та сонливість, яких не перебив навіть холод, що змушував її тремтіти. Я не засну, вирішила вона. Не можна мені засинати… Не можна…
Прокинулася вона від пронизливого холоду й від блідого світанку, опритомніла від болю у шлунку, що крутив тіло, від сухого й набридливого дертя у горлі. Спробувала встати. Не зуміла. Всі м’язи боліли, були наче дерев’яні й відмовлялися слухатися. Мацаючи навколо долонями, вона відчула вологу.
— Вода… — прохрипіла. — Вода!
Уся трясучись, вона підвелася навкарачки й припала губами до базальтових плит, нестямно збираючи язиком крапельки, що осіли на гладкій поверхні, висмоктуючи вологу із заглиблень на камені. В одній зібралося десь із півжмені роси — вона вихлебтала її разом із піском і камінцями, не маючи відваги спльовувати. Роззирнулася.
Обережно, аби ані крапельки не загубити, зібрала язиком блискучу вологу, що висіла на колючках карликового куща, який загадковим чином зумів прорости між камінням. На землі лежав її кортик. Вона не пам’ятала, коли витягла його з піхов. Клинок був мутним від роси. Вона вилизала метал — старанно й ретельно.
Змагаючись із болем, що рвав тіло, вона пішла навкарачки, шукаючи вологу на наступних каменях. Але золотий диск сонця уже виплив над кам’янистим виднокраєм, залив пустелю сліпучим жовтим блиском, миттєво висушив каміння. Цірі із радістю сприйняла тепло, що набирало силу, втім розуміла, що ще трохи — й під час немилосердної спеки сумуватиме за холодом ночі.
Вона відвернулася до яскравої кулі спиною. Там, де та світила, був схід. А вона мусила йти на захід. Мусила.