Син сонця [uk]

Шалья, котрий заціпенів на місці візничого, зіскочив тоді на землю і кинувся до свого ратгіна.

Князь мадрів одразу ж зрозумів, що жити Карні лишились лічені хвилини. Перша стріла Пхальгуни застрягла в хребті у Вайкартани, друга ж пошкодила легені, і кривава піна виступила на вустах умирущого.

Шалья сів на землю і притулив до себе гинучого напарника. Карна розплющив очі, в яких плавились гнів, зневага і біль.

— Радій, Шальє! — вимовив, — тигр переміг шакала!

Шалья заплакав. Сльози спливали по запилюженому обличчі князя мадрів, лишаючи на ньому світлі доріжки. Карна поволі підняв руку. Пальці обхопили стрілу і намацали дерев'яні уламки від аріянської обереги.

— Не вберіг ти мене, — прошепотів ратгін, — дивний птах з далекого краю… Мабуть від підлости не існує оберегів…

— Пробач, Карно! — видихнув Шалья, — пробач, ратгіне! Пробач!

— Шальє! — озвався Карна крізь біль, — аби ти усе оте наговорив мені в шатрі у Дурьйодгани, я пробачив би тобі… зараз… Але ти зрадив мене, Шальє, зрадив ще до битви, а зради я не пробачаю, бо сам ніколи й нікого не зраджував!

Шалья опустив голову. Тіло Карни вигнулося дугою у смертній муці, а погляд почав тьмяніти.

— Ненько ж моя мила, — вимовив умирущий, і Шалья пізнав слова пісеньки, яку частенько співали перед боєм сути, — ненько ж моя сива… Що з тобою буде, як мене не буде…

Кров спливала зі смертельних ран, і з нею скрапувало на землю життя воїна. Шалья, вбитий горем і ганьбою, понуро чекав кінця.

— Шальє, - знову притомно озвався Карна, — бери коня і рятуйся! Вони повернуться! Навіщо залишати в живих свідка… такого двобою!

— Арджуна не…, - почав Шалья і затнувся.

— Не вб'є беззбройного? — спитав Карна зі страшним усміхом, — ні, Шальє?

— Ка-арно…, - прошепотів Шалья, та ратгін вже знову почав марити.

— Сніги холодні, - вимовив, — вода застигає у ріках… Та промені Сур'ї розбивають кригу. І прилітають лілеки…

— Карно, — покликав Шалья, — де ти, Карно?

Очі воїна раптом спалахнули давнім живим вогнем.

— Шальє! — сказав він тим голосом, яким віддавав команди у битві, - де зараз сонце?

— Вже заходить! — мовив князь мадрів.

— Темрява вкриває світ, — озвався Карна, важко дихаючи, — темрява… Надходять погибельні віки… Поверни ж мене… до світла!

Шалья обернув умирущого так, щоб той міг бачити сонячний диск. Багряне вже світило зависло над обрієм, і Карна простягнув до нього руки.

— Батьку мій, Сур'я Світлоликий! Прийми ж свого сина! Світло… візьме мене! Небо освітив багряний сполох. Ще один…

— Шальє! — вимовив Карна, — я вмираю нескореним! Так і передай Темноликому!

— Скажу…, - прошепотів Шалья, — скажу…

Руки Карни безсило впали, а голова схилилась набік.

На лик сонця поволі наповзала тінь. І раптом сяючий спалах освітив темніюче небо і зник у безкрайньому Всесвіті.

Шалья поволі підвівся, вклав зручніше тіло загиблого і накрив лице Карни посіченим стрілами стягом Ангу. Потім випряг коней з застиглої колісниці, сів верхи на одного з них і помчав полем просто в криваве проміння заходу.