Син сонця [uk]

А потім на поле Куру прийшли жінки…

Радга, дружина Адгігіратги, вже кілька днів знала, що її Васушена мертвий. Стріли, що вбили Карну, наче незримо пройшли крізь її тіло — настільки міцним був зв'язок матері з сином. І жінка почала готуватися до похорону.

Вона продала свої прикраси, що їх дарував їй син щедрою рукою і цього якраз вистачило на дрова для п'яти вогнищ та на все необхідне для поховання.

Слуги-анги, яким вдалося врятуватися з табору, супроводжували матір Карни в її страшних пошуках. Першим вони знайшли Раму, якого Радга пізнала лише по одежі — гаптованій сорочці, що її подарувала перед битвою старшому онуку. Жінка довго дивилася на тіло і згадувала прекрасне лице Рами, що був так схожий на батька. А поруч голосила зовсім юна жінка шляхетного роду, з-під жалобного сарі якої випинався високий живіт майбутньої матері. Вона припадала до тіла, що лежало поруч з тілом Рами і вигукувала ім'я Абгіманью.

— Абгіманью — то син Арджуни…, - прошепотів Адгіратга, сам трохи не плачучи.

— А у Рами не було жони, — вимовила Радга, — пішла, отже, в землю кров Сина Сонця…

І Радга знову блукала по полю, заглядаючи мертвим в обличчя…

Вона знайшла тіло Сушени, і анги віднесли його до місця поховання. Знайшла і Врішасену, що так і лежав у розбитій колісниці зі стрілою Арджуни в грудях. Та ніде не було ні Карни, ні Сатьясени, а сонце вже хилилося донизу.

— О, великий Сур'я! — молитовно мовила Радга, — вкажи нам дорогу, аби дитя твоє не лежало непохованим на цьому страшному полі!

Осторонь від куп мерців щось зблиснуло… Ще…

— Сур'я вказує нам шлях! — мовила жінка, — ходімо, Адгіратго!

Вони дійсно знайшли того, кого шукали. Карна загинув осторонь від битви, і тому мародери не торкнулись тіла, а зблискувала золота прикраса на шиї у мертвого.

їх син лежав біля своєї колісниці прекрасний, як за життя. Тлін не торкнувся його обличчя. Білий з золотом стяг Ангу сповз набік і побагрянів від крови. Радга присіла поруч і обняла непорушне тіло.

— Моє ти сонечко! — прошепотіла, — чи кликав ти мене в останню хвилину?

— Радго! — озвався її чоловік, — йому стріляли в спину!

— Мій син ніколи б не повернувся до ворога спиною! — різко мовила Радга.

— Дивись-но, жінко! Його колісниця зав'язла в болоті! Він, мабуть, зійшов її направити, і…

— Отак його, отже, перемогли! — вирвалося у Радга, — аякже, весь Гастінапур нині патякає про звитягу Арджуни! Я, стара баба, і то знаю, що це — проти законів двобою! Чи мало розповідав мені син про закони кшатріїв? Будьте ж ви прокляті, шляхетні покидьки! Мій син хоч і одної крови з вами, та не одної вдачі!

Анги зробили ноші зі списів і вклали на них тіло Карни. Стрілу з грудей сина вийняв Адгіратга, а зі спини смертоносну зброю витягти не вдалося, і сута, плачучи, обламав стрілу біля самого тіла. Радга прикрила воїна окривавленим стягом Ангу.

Жалобна процесія посувалася повільно. Радга йшла поруч з ношами, стиснувши вуста. Назустріч їм дибало якихось троє чоловіків, пошарпаних, закривавлених. В одного не було правиці, а страшний обрубок замотано якимось ганчір'ям.

Трійця зупинилась, пропускаючи ноші.

— Кого ховаєте, ненько? — лагідно спитав однорукий.

— Карна Вайкартана йде в останню дорогу! — відповіла Радга, і троє воїнів земно вклонились мертвому.

— Він врятував нас від слонів Гхатоткачі!

— Він один рушив на панчалів, і всі тоді побігли за його колісницею!

— Він називав нас своїми дітьми!

— Аби він не загинув, ми перемогли б! Напевне! — вигукнув однорукий піхотинець.

— Я знаю, синочки, — зітхнула Радга, — проведете його?

— А можна…, - завагався однорукий, — пані княгине, ми звичайні собі вояки…

— Я не княгиня, а дружина сути, — сказала Радга, — а ось мій чоловік, колісничний. Ви, синочки, мабуть не з Гастінапуру, бо тут усі знають, що князь Ангу наш син.

— Я — тригарт, — сказав однорукий, — кшатрій з війська князя Шашувармана. А ось ці двоє — найманці з ровти князя Крітавармана. Ми, дійсно, нетутешні і дивно було нам, що Карну з Ангу люди звали сином сути. Та його відвага була вища за його походження. З вашого дозволу, вельмишановна, ми хотіли б провести останнім шляхом людину, доблесть якої бачили на власні очі.

Їм траплялись назустріч заплакані жінки і такі ж жалобні процесії. Раптом Радга здригнулась: просто на дорозі стояв паланкін княгині Ґандгарі, а стара мати Кауравів, що втратила всіх своїх синів, дивилась застиглим поглядом на поле Куру. її поштиво підтримував під лікоть вродливий юнак, зодітий у жовте, і дивною була та врода, що нагадувала небо перед грозою.