Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Хлопці вскочили в печеру. Розкинувшись навзнак на великій кам’яній плиті, лежав Камо. Він був непритомний.
— Ай-ай-ай! Скоріш винесемо його звідси! — крикнув майстер Єгор.
Ашот Гаспарян з Грикором підняли хлопця і винесли на повітря. На скроні синів кружечок — не більший за ґудзик.
Камо, здавалось, не дихав.
Нашвидкуруч були змайстровані ноші з уцілілих гілок дуба, і хлопця понесли в село.
Камо принесли додому. Мати хлопчика, побачивши ноші, знепритомніла. Звідусюди зібрались сусідки. Дали знати Араму Акопяну і Баграту. Вкрай стурбований, кинувши всі свої справи, прибіг Баграт. Незабаром прийшов і Арам Акопян.
Завжди стриманий, Баграт дуже хвилювався. Він швидко підійшов до нош, підняв Камо і переніс його на тахту.
— Вийдіть-но всі звідси! — наказав він. — Залишиться лише Арам Акопян та ось ти, тітко Анаїд, і Шушан хай допоможе нам. Тітко Анаїд, відчини вікна! Ширше!.. Так… Дай води… Сето, побіжи в правління, принеси аптечку. Живо!
Ашоте, допоможи Араму… Араме, ти зумієш викликати у нього дихання?
Арам Акопян, мовчки кивнувши головою і знявши піджак, закачав рукава сорочки:
— Якби я був з ними, цього не сталося б. Камо мене послухав би…
Прибіг Сето з дорожньою аптечкою. Кімната сповнилась їдким запахом нашатирю.
Увійшов дід Асатур — його не змогли втримати. Борода у діда була скуйовджена, одяг пошарпаний. Жалісним, тремтячим голосом він почав умовляти вчителя:
— Арам-джан, жити тобі щасливо! Заради всього, що тобі найдорожче, подзвони в Єреван, дай знати по радіо, нехай приїдуть лікарі, вчені, врятують мого внука!..
— Заспокойся, дідусю!
— Тисячу дам, мільйон дам… Покличте професора, врятуйте мого внука!..
— Лікар і в нас є, тільки він зараз у район поїхав, незабаром повернеться. Ми й без нього впораємось. Ти в науку віриш? — сказав учитель.
— Вірю, як не вірити, вірю…
— Ну от і потерпи, коли віриш… Ну, не заважай! Живий твій онук і жити буде. Він тільки втратив свідомість — можливо, від запаху амоналу чи вибухом контузило.
— Не бійся, людина, втративши свідомість, може і по двадцять годин бути непритомною.
Надворі Сето й Армен заспокоювали Асмік. Вона схлипувала і витирала хустинкою сльози, що час од часу знову набігали на очі. Від сліз у неї підпухли і почервоніли очі.
Біля воріт Грикор вичитував рахівникові Месропу:
— Ти що це там затіваєш? Чортзна-що плетеш?.. — кричав він. — Яке пекло, які чорти?.. Вода біжить, розумієш?.. Вирує, шумить! Завтра піду, приведу її в село. Тобі й краплини не дам — здихай від спраги… З хлопцем лихо скоїлось через його ж необережність, а ти тут нашіптуєш: «Чорти покарали»… Досить тобі, нарешті, людей морочити!
Грикор так обурився, що втратив почуття міри у своїх висловах.
Хто сказав, що не вода? Чого ти галасуєш, Грикор-джан?.. розгублено мимрив Месроп, оглядаючись, чи ніхто не чує, як його лають.
У цей час на подвір’я ввійшов, опустивши голову, зеленоокий хлопчик з блідим, стурбованим лицем. Це був заздрісник Артуш.
Хлопчики мовчали. Тепер, коли сталося нещастя з Камо, їм особливо неприємно було бачити цього давнього недруга їхнього товариша.
— Ну, а ти чого слину розпустив?.. — їдко спитав Грикор. — Ти чого жалібника розігруєш?
Артуш підвів на Грикора очі, сповнені непідробленого горя, і Грикор зрозумів, що дуже образив його своїми словами.
— Не сердься на мене! — сказав Артуш. Голос у нього був глухий, несміливий. — Заради нього пробачте!
На очах у Артуша з’явилися сльози.
— Гаразд, — потиснув Артушеві руку Армен на знак примирення. — Тільки зараз не до того, треба йти… Ти, Сето, побудь з Асмік, — сказав він.
Нарешті зусилля Арама Акопяна, що клопотався біля хворого, щасливо закінчилися.
Бліде обличчя вчителя раптом спалахнуло, очі засяяли радістю.
— Живий? — запитав Баграт.
— Живий!
Ця звістка миттю перенеслась у двір. Звідти залунав голос Асмік:
— Пустіть, пустіть мене до Камо!..
Але Баграт посварився на неї з вікна:
— Ну-ну, так я тебе й пустив!.. Анархія — додав він, але зовсім добродушно, і посміхнувся.
Всі з полегшенням зітхнули.
Грикор стояв осторонь, обливаючись слізьми, але не міг навіть зараз утриматись від жарту:
— Я вже знаю; Камо лише вдає мертвого, щоб його ще більше полюбили!..
Всі засміялись, але не тому, що їм сподобайся жарт Грикора, а просто з радощів.