Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Незважаючи на заборону, Асмік вбігла до кімнати.
Зустрівши здивований погляд Камо, який ще не опам’ятався, вона зупинилась, повернулась, припала до грудей Баграта і розплакалась.
— Заспокойся, доню, все гаразд, усе минуло, — говорив Баграт, ласкаво погладжуючи шовкове каштанове волосся дівчинки. Але він і сам не був спокійним і ледь стримував радісне хвилювання. що охопило його.
З сусідньої кімнати вийшла мати Камо, опустилась на коліна і, припавши до ніг сина, заплакала. Це були сльози не горя, а того безмежного щастя, яким може бути сповнене лише серце матері.
А Камо тупо дивився на всіх великими-превеликими очима і нічого не розумів…
— Ожило, ожило моє левеня! — схвильовано говорив дід Асатур і, знявши руки до неба, мимрив щось незрозуміле. — Тю, що це я кажу! — раптом схаменувся дід. — В руках небесних сил нічого більше не залишилось.
— Ти чого це засумував, дідусю? — ласкаво запитав його Арам Акопян. — Бачиш, все добре, живий твій онук.
— Га?.. — опам’ятався старий і, ніби розв’язавши якесь складне завдання почав говорити знову, але якось дивно і безладно. — Виходить, — ніби питаючи себе самого, сказав він, — виходить, відомий мисливець Асатур серцем менший за цих дітей? Вони для нас життя свого не шкодують, а я гроші шкодуватиму? Ні, досить, досить! — Дід обернувся до Баграта. — Баграт-джан, придушило мене це багатство… Ці мільйони серпе моє висушили… Піду, принесу, на душі стане легше… — Він звівся і рішучими кроками вийшов з кімнати.
Ніхто не зрозумів слів старого.
— Що сталося з нашим дідом? — здивовано звів брови Баграт. — Захворів він, чи що? Які мільйони?..
Арам Акопян здивовано знизав плечима.
Будинок старого був недалеко. За кілька хвилин, згинаючись під вагою великого туго набитого мішка, він з’явився.
— Ось вони, мої мільйони, візьміть їх… — сказав він, кладучи мішок на долівку. — Дочко, принеси який-небудь килим! — звернувся він до матері Камо.
Всі перезирнулись і зашепотіли.
— Іди додому, — поклав руку на плече старого Баграт. — Іди відпочинь, заспокойся…
— Кажу, килим дайте! — розсердився старий, — Чи ви думаєте, що дід збожеволів? Дайте килим, я свій мільйон викладу.
Мати Камо пішла за килимом.
— Відійдіть, місце звільніть. Ось так! — командував дід, широко розставивши ноги і розмахуючи руками.
Взявши килим, він розстелив його посеред хати і вивернув на нього все, що було в мішку.
Усі на мить остовпіли.
— Ой!.. — крикнула Асмік.
Дорогоцінні, всіх кольорів райдуги, каміння, золоті монети, браслети, підвіски, обручки, намисто, сліпуче виблискуючи, купою висипались на килим…
Старий стояв над цими скарбами гордий і, однією рукою погладжуючи бороду, а другою стискаючи рукоятку кинджала, дивився на всіх блискучими очима.
— Що? Сказав — дам мільйона! А ви гадали — збожеволів старий? Га, що тепер скажете?..
Торжествуючий погляд старого мисливця зустрівся з суворим, сповненим докору поглядом Арама Акопяна. І раптом старий усе зрозумів: радісна, переможна посмішка зникла, і рука перестала стискати рукоятку кинджала. Дід скинув папаху, став на коліна і низько схилив свою сиву голову, ніби приречений на смерть.
— Пробачте, люди!.. Пробач, товаришу Баграт… Пробач, товаришу секретар… Помилився… Пробачте… — глухим голосом сказав він крізь сльози.
Обличчя діда виражало страждання, відразу він наче постарів, став дряхлим і жалюгідним.
— Звідки? — суворо запитав Арам Акопян.
— Знайшов у карасі, який ми привезли з Чанчакару… під медом…
— Чому ти до цього часу ховав, нікому не казав?
Всі насторожились, почувши це запитання.
— Арештують! — злякано прошепотіла Анаїд.
— І добре зроблять, — сказав завідувач молочної ферми Артем. Він прийшов нещодавно і стояв позаду всіх біля дверей.
А старий мисливець продовжував каятись:
— Грішний я, братці… не віддав тоді державі… Жадність очі засліпила. Пробачте, братці!.. Баграт-джан, багатство це місяць цілий пудовою гирею лежало на моєму серці, мучило мене… Візьміть, братці, звільніть мене від цього тягара!
— Як же це ти зараз вирішив з цим добром розлучитись? Заради онука?
— Не лай мене, Баграт-джан! Дивився я на діла цих хлоп’ят, і соромно мені ставало. Готовий був крізь землю провалитися… — Старий показав на Камо, на його товаришів. — Дивився я на них і бачив, що розум їхній, думки — не про себе, а про всіх нас, а мої думки — тільки про себе. Це мене і наштовхнуло. Одно це і поклало кінець моїм мукам. Не заради внука, небо свідок…