Таємниця гірського озера
- Автор: Ананян Вахтанг Степанович
- Год: 1957
- Язык: украинский
- Год: Державне Видавництво дитячої литератури УРСР
- Переводчик: С. Калустянц
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Таємниця гірського озера». Краткое содержание книги:
Всі мовчки слухали.
— Життям цієї молоді клянусь, — промовив старий, — що совість мене весь час мучила. У хліві ховав. Ходив, витягав, звалював собі на плечі — віднести, віддати, але… ноги не несли… І думав: невже я, мисливець Асатур, який нікому за все своє життя не робив нічого поганого, честь свою втратив через оцей мотлох?
Старий вороже глянув на скарби.
У кімнаті стало тісно. Чутки про незвичайну подію миттю облетіли село, і в будинок коваля Самсона набилося повно людей.
Мовчки слухали старого. Всі розуміли, що він винен, і чекали: що ж скажуть ті, хто має право судити?
— Чого скиглиш? — раптово перебив старого рахівник Месроп. — І мільйони віддаєш та ще й пробачення просиш? Інший на твоєму місці і не віддав би…
— Заради чого віддав би? — підтримала його Сона. — Добре ти зробив, діду, каятись нема чого.
І ще кілька голосів почулося на захист діда. Можна було подумати, що вони втішають старого. Але, коли Месроп простяг руку, щоб допомогти старому звестись на ноги, той відштовхнув його і сказав обурено:
— Геть!.. Невже я так низько впав, що ти можеш мене захищати?.. Ні, нехай мене народ судить…
Обернувшись до присутніх, старий схвильовано промовив:
— Люди, коли вже мене Сона і Месроп захищати почали, то мені й жити нема чого… Накажіть мене в тюрму відвести. Ні тюрми, ні смерті я не боюся. Ім’я моє чесне втрачу — ось чого страшно. Що таке смерть?!
Рясні сльози покотилися з очей старого на його сиву бороду.
Суд народу
До діда Асатура підійшов голова колгоспу Баграт, що довго мовчав, і підвів його з колін.
— Провина велика, — сказав він, — але хто з нас не знає діда Асатура! Чи є серед вас хто, кому б дід на своєму віку не допоміг?..
— Нема таких людей, — почувся голос Анаїд, матері Асмік.
— Хто з вас не знає, що людина ця все своє життя була чистою і чесною! — Продовжував Баграт. — Те, що він скарби тримав і вагався, чи віддати їх, — це все гріхи старого суспільства. Воно, це старе суспільство, залишило в серцях багатьох з тих, хто в ньому жив, чорні плями. Дід Асатур не комуніст, але в дні травневого повстання 1920 року він нас, партизанів, переховував у своєму хліві і годував своєю мисливською здобиччю… Ні, ми так легко не засудимо вчинок діда Асатура!.. Він був совістю нашого села, і ця подія — непорозуміння в його житті. Пам’ятаєте, люди, який голод був у нас в перший рік революції?
Як руйнувалася країна в часи громадянської війни? Пам’ятаєте, як народ їв траву, пухнув з голоду і вмирав?.. Хто врятував тоді наше життя? Врятував Лчаван? Ленін! Російський народ!.. Пам’ятаєте, як з Росії ешелонами привозили нам зерно — для голодуючих? Кого ми обрали, кому доручили одержати це зерно і чесно, справедливо розділити?
— Дідові Асатуру!.. Звичайно, дідові Асатуру!.. — пролунало з усіх боків.
— Правильно. І ми обрали його тому, що він був чесним. Чесний він і тепер, — підвищив голос Баграт, — а його вчинок — це залишки минулого, залишки старого. Людина, яка зросла в старому, власницькому суспільстві, не змогла цілком позбутись одної з головних вад цього суспільства — жадності і себелюбства. Ось вони, — показав Баграт на хлоп’ят, — вони не мають таких зад, тому що народились і виросли в новому суспільстві, в тому суспільстві, де в людини є лише одне прагнення — підпорядковувати все особисте суспільним інтересам… Отже… Я хотів би, щоб ці наші збори були судом над дідом Асатуром. Я своє слово сказав. Нехай ще інші скажіть свою думку. Тоді ми тут вирішимо і повідомимо про нього уряд.
— Що може бути дідусеві Асатуру? — з острахом прошепотіла Асмік.
Після голови виступив Арам Акопян.
— Це золото, — сказав він, вказуючи на знайдені дідом скарби, — нагадує мені про одну історичну подію. Весною 1921 року, коли вірменські білогвардійці — дашнаки — виступили проти нового, радянського уряду, одна з наших червоноармійських частин відірвалась від одинадцятої армії, очолюваної Орджонікідзе. Коровим і Мікояном, і залишилась у південному кінці Вірменії, у крайньому кутку Араратської долини, біля Нахічевані. Ця військова частина протистояла контрреволюційним силам, не надіючись на жодну допомогу. У бійців не було хліба, не було необхідного спорядження. Попереду були вороги, позаду — феодальний Іран. Розгром здавався неминучим. Але ось пролунав шум мотора, і в небі з’явився літак. Для того часу це була подія незвичайна. Літак зробив круг над нами і скинув торбинку золота, надіслану Леніним. За це золото загону пощастило роздобути в Ірані хліба, люди віджили, підбадьорились і зуміли подолати ворога.