Беладонна. Любовний роман 20-х років

— Ну й, звичайно, в усьому винна я?

Таля, видимо, хотіла ствердити це, але завагалась і дипломатично відповіла:

— Я думаю, що винний у всьому Володимир Андрійович. Коли б не він — ти не розходилася б із татом.

— О, ні, Талочко, хоч би й не було Володимира Андрійовича, ми однаково жити вже разом із ним не могли б…

— Але ж він тієї другої не любив!

Ганні похололо в грудях від такого несподіваного аргументу.

— Він тобі про це казав?

— Я сама знаю.

Обом стало ніяково. Ганна відчула, як у ній прокидаються давні забуті докори. Вони зворушувались, як привиди вмерлих, що мали замучити Ганну своєю настирливістю. Вона покірливо схилила перед ними голову:

— Може, винне саме життя. Воно таке поплутане, таке жорстоке… Часом, коли хочеш вирватись, іще гірше заплутуєшся… Мені так само тяжко, але… я нічого не можу вже вдіяти…

Таля, не то шкодуючи матір, не то тамуючи власний біль, притулилась до неї й заніміла зі страдницьким виразом на зблідлому обличчі, а рука ніжно, ніби несамохіть, торкнулась материного лиця.

Ганна почувала, що Таля так само втішає батька, але жоден нерв не озвався в ній ревнощами. Ганна розуміла тепер біль Ніка й голубила Талю, як єдину зірку серед ночі, яку не закрила від них доля своїм чорним покривалом.

Проте коли Таля, прощаючись, запитала Ганну, що переказати батькові, Ганна жорстоко відповіла: «нічого». Та лише промовила це, як уже каялася за свою жорстокість. Таля, може, хотіла занести від неї батькові в подарунок тепле слово, а вона…

Таля, ображена за батька, так швидко вийшла, що навіть не взяла подаровану їй статуетку.

Кілька днів Ганна невтомно шукала зустрічі з нею, щоб виправдати свою провину. Нарешті їй пощастило. Вона знову привела до себе Талю.

Цього разу вдома вони застали Володимира.

Як і раніше, Таля офіційно привіталась і замовкла. Але Володимир видимо запобігав її ласки.

— Не гаразд, Талю. Тобі мама подарувала статуетку, а ти не береш.

— Я забула, — сором’язно відповіла Таля, і вже в її голосі менше було ворожнечі.

Володимир почав розпитувати про шкільні справи, про вчителів, про самі порядки…

Таля спочатку стримано, а далі охочіше відповідала. Коли ж зайшла мова про самоврядування, навіть увійшла в азарт — вона сама була членом шкільного виконкому й головою конфліктної комісії. У її голосі почувалися гордощі, коли оповідала про конфлікти, які сама розв’язувала за етикою шкільного колективу.

— Незважаючи на те, що Ніла моя подруга, я присудила їй тиждень вартувати в класі!

— О, з тебе суворий суддя! Мабуть, якби я потрапив до тебе на лаву підсудних, ти б присудила мені років десять бупру[21]?

Таля раптом замовкла, засоромлена від такої думки про її ставлення до Володимира.

Ганна підбадьорила Талю:

— Як буде за що, то й на двадцять засудить.