Беладонна. Любовний роман 20-х років

Але, на диво, Володимир повернувся роздратований, яким іще ні разу не бачила його Ганна.

— Що з тобою? Ти так зблід?

— Не вдавай, будь ласка, наївної. Це понад моє терпіння. Як ти могла дозволити собі ночувати в його помешканні?

— Але ж я тобі вже казала, що він поїхав до Харкова…

— Я цього не певний.

— Не певний? Не певний?

— Та однаково, хоч би й поїхав.

— Так не забувай за Талю. Я не могла їй відмовити.

— Таля Талею, а Нік Ніком…

— У всякому разі, поки вона там, я буду її відвідувати.

— А я хочу покласти цьому край.

— Цебто ти хочеш, щоб я перейшла до нього?

— Як маєш маскуватись, краще переходь. Принаймні я знатиму, що ти не моя.

— Я не твоя і не його. Я — своя. І коли ти мені не дозволиш відвідувати Талю, я цілком перейду до Ніка заради неї.

Ганна вигукнула це з такою невластивою їй рішучістю, що Володимир сторопів і вже вибачливо промовив:

— Звичайно, це справа твоя. Я ні в який бік не можу тебе силувати… Але ж ти знаєш, як мені це неприємно…

Ганна не вважала за потрібне виправдовуватися. Вона вмовкла. Таке ставлення Володимира глибоко вразило її. В цю хвилину почувала, що навіть ненавидить його. Видавши обід, вона демонстративно вийшла з дому. На порозі її наздогнав Володимир.

— Ганнусю, не сердься ж… Я на тебе зовсім не серджуся.

— Гаразд, гаразд, — промовила вона вже лагідним тоном і пішла далі спокійніша. Проте з думки їй не сходила образа. Погане хлопча, він буде ще вередувати нею!

І Ганна, свідома свого права, пішла до заводу, хоч іще вранці думала, що навряд чи пощастить їй тут скоро бути.

Таля була приємно вражена й зараз почала розповідати, як вона, допомагаючи Гаші варити обід, замість супу, помилково всипала крупи в компот.

Переглядаючи Талину білизну, Ганна вже цілком розгубила свої прикрі думки про Володимира. Коли стемніло, вона підвелася. Таля благально глянула на матір, але та, поцілувавши її в теплі страдницькі очі, рішуче відійшла, силкуючись не думати про них.

Володимир зустрів Ганну несміливою ласкою. Він навіть не запитав, куди вона ходила, хоч в очах йому світилася тривожна допитливість. Він видався Ганні розгубленим і провинним хлопчиком, якого щойно покарали. Ганна засміялася йому в вічі й поривчасто поцілувала.

— Ах ти ж мій дурнику! Я ж тебе кохаю. Кохаю…

І вона горнулася до нього всім тілом.

Ураз очі Володимирові засвітилися грайливими іскорками. Він стрепенувся дужим мужчиною.

Другого дня, коли до Ганни прийшла Таля, Володимир був із нею особливо лагідний і говіркий. Він вернувся до спогадів першого їх знайомства.

— Пам’ятаєш, які хороші лілеї були тоді?

— Я б зараз хотіла хоч одну таку мати.

— На жаль, у нас у місті вони на камені не ростуть.

Але згодом Володимир пішов по тістечка до чаю й вернувся з двома білими трояндами.