Беладонна. Любовний роман 20-х років

Побоювання Ганнині мали підставу. Таля, прийшовши через кілька днів, була ще поважніша, ніж за першої їх зустрічі. Вона подала офіційно руку Володимирові, і в її виразі Ганна ясно прочитала зневагу до другого материного чоловіка.

Ганна почервоніла. Запанувала напружена тиша, коли, здавалося, навіть композитори кидали зі стін докірливі погляди на адресу легковажної матері і свого колеги. Ганна розгублено підшукувала привітні слова для Талі, щоб зменшити свою провину, — слів не було. Ганна знала, що спільною темою для них був Нік, але при Володимирові вони не наважувалися про нього розмовляти.

Володимир зрозумів, що він зайвий. Він раптом згадав про якусь справу й, не попрощавшись із Талею, — він має надію ще її застати, — вийшов.

Ганна відчула себе зовсім безпорадною. Таля стала в її очах надто доросла, а Ганна перед нею — провинна школярка.

— Ти дуже на мене гніваєшся, Талю?

Таля співчутливо по-дитячому глянула на матір і оповила їй шию теплими руками.

— Ні, мамусю, я не гніваюся. Мені шкода тебе.

— Ти добра, Талю. Ти всіх шкодуєш: і мене, і тата…

— Мамусю, тато добрий, він теж шкодує тебе. Він хоче, щоб ти до нас зайшла. Я призналася йому, що йду до тебе. Не сердься, мамусю!

Ганна не тільки не сердилась, вона навіть вдячно поцілувала Талю.

Коли Володимир повернувся, Талі вже не було.

Ганна сиділа похмура, як те осіннє небо, що за вікном. Її вже не могли розважити запобігливі Володимирові пестощі. В них було щось цинічне, що примушувало Ганну морщитися від огиди. Його гра на роялі лише дратувала її. Вона з приємністю слухала б зараз менш досконалу, але щиру Талину гру. Ганна згадувала родинну ідилію, і провина Ніка замасковувалась рожевим флером, а натомість випливали докори за власну необачність.

Другого дня вже ввечері Ганна з затаєним серцем подзвонила перед порогом колишнього свого будинку на заводі. У ту ж мить у передпокій вибігла Таля, завчасу попереджаючи батька радісними вигуками.

Нік устав для офіційної зустрічі. Він шанобливо торкнувся вустами Ганниної руки, а Таля кинулась наливати для матері чай.

Ганна з заздрістю стежила за рухами цієї незрілої господині, яка мимоволі мусила заступити її.

Чаю ніхто не пив.

Нік, ніби з глибини, в якій літав думками, глухо промовив:

— Це так і буде?

Ганна відповіла не зразу. Вона зважувала. Але, зрозумівши, що годі за такий короткий момент придумати щось певне, промовила, щоб тільки перервати мовчанку:

— Раз сталось — значить буде.

Таля, тамуючи ридання, вибігла з-за столу й зникла в спочивальні.

Ганна була віч-на-віч із Ніком. Він у перший момент прийняв її слова покірливо, як давно йому відомий присуд. Але щораз до лиця йому підступала рішучість.

— Це ж, власне, непорозуміння, якого ні я, ні ти, здається, не хотіли.

— Ти хотів замкнутись від мене. Цього ти не заперечиш.