У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
А ви питаєте: чому ми стали боротися? Навчилися стріляти...»
Валентина Павлівна Кожем’якіна,
партизанка
«Як забути... Поранені їли ложками сіль... У строю називають прізвище, боєць виходить і падає разом із гвинтівкою від слабкості. З голоду.
Народ нам допомагав. Якби не допомагав, то партизанський рух не міг би існувати. Народ разом із нами воював. Іноді зі сльозами, але все-таки віддають:
— Діточки, разом станемо горювати. Перемоги чекати.
Останню дрібненьку бульбу висиплють, дадуть хліба. У ліс нам мішки зберуть. Той каже: "Я стільки дам", той — "А я остільки". — "А ти, Іване?" — "А ти, Маріє?" — "Як усі, так і я, але в мене ж діти".
Що ми без населення? Ціла армія в лісі, але без них ми б загинули, вони ж сіяли, орали, дітей та нас виходжували, одягали всю війну. Уночі орали, поки не стріляють. Я пам’ятаю, як прийшли до одного села, а там ховають літнього чоловіка. Його вночі убили. Жито сіяв. Так затиснув зерна в руці, що розігнути пальців не змогли. Із зернами поклали...
У нас же зброя, ми могли оборонятися. А вони? За те, що хліба дав партизану — розстріл, я переночувала й пішла, а якщо хтось донесе, що я в цій хаті ночувала, — їм усім розстріл. А там жінка сама, без чоловіка, а з нею троє маленьких дітей. Вона ж не проганяла нас, коли прийдемо, і пічку витопить, і випере все... Останнє віддасть: "Їжте, хлопчики". А бульба навесні дрібненька-дрібненька, як горошини. Ми їмо, а діти на печі сидять, плачуть. Горошини ці останні...»
Олександра Никифорівна Захарова,
партизанський комісар
двісті двадцять п’ятого полку
Гомельської області
«Перше доручення... Принесли мені листівки. Я зашила їх у подушку. Мама стелила постіль і намацала. Розпорола подушку і побачила ці листівки. Стала плакати. "Ти себе занапастиш і мене". Але потім вона мені допомагала.
До нас часто приїжджали партизанські зв’язкові. Розпряжуть коня, зайдуть. Що ви думаєте, сусіди не бачили? Бачили і здогадувалися. Я казала, що це від брата, з села. Але всі добре знали, що в мене ніякого брата в селі немає. Я їм вдячна, я всій нашій вулиці маю вклонитися. Єдиного слова стало б, щоб ми загинули, вся сім’я. Досить було лише пальцем ткнути в наш бік. Але ніхто... Жодна людина... У війну я так полюбила людей, що ніколи не зможу їх розлюбити...
Після визволення... Я йду вулицею й оглядаюся: вже не могла не боятися, не могла спокійно пройти вулицею. Іду й машини лічу, на вокзалі поїзди... Довго відучувалась...»
Віра Григорівна Сєдова,
підпільниця
«Я вже плачу... Сльози заливають...
Зайшли ми до хати, а там нічого немає, дві голі обстружені лавки і стіл стоїть. Навіть кухля, здається, не було — води напитися. Усе в людей забрали. І лише ікона в кутку, і рушник на ній висить.
Сидять дід із бабою. Один наш партизан зняв чоботи, онучі такі рвані, він їх згорнути вже не може. А дощ, а багнюка, а чоботи рвані. І ось та бабка підходить до ікони, знімає рушник і віддає йому: "Дитинко, а як же ти підеш?"
А більш нічого в тій хаті немає...»
Віра Сафронівна Давидова,
партизанка
«Перші дні... Підібрала я за селом двох поранених... Один був поранений у голову, у другого солдата — осколок у нозі. Сама цей осколок витягла, до рани влила гасу, не знайшла нічого іншого. А я вже знала... Про гас, що він дезінфікує...
Виходила я їх, підняла на ноги. Спочатку один пішов у ліс, а потім другий. Останній, коли йшов, відразу — мені в ноги. Хотів мені ноги цілувати:
— Сестричко люба! Ти мені життя врятувала.
Не було ні імені, нічого. Лише — сестра і брат.
Жінки зберуться ввечері у мене в хаті:
— Кажуть німці, що Москву взяли.
— Ніколи!!!
Із цими жінками піднімали ми після визволення колгосп, мене поставили головою. Було ще в нас чотири діди і п’ять хлопчиків років по десять-тринадцять. Це мої орачі. Було двадцять коней, у них короста, їх треба лікувати. Ото і все наше господарство. Не було ні коліс, ні хомутів. Лопатами жінки землю піднімали, на коровах і бугаях боронували, бичкам хвости повідкручували, вони ляжуть, і їх не підняти. Хлопчики день боронують, а ввечері вузлики розв’яжуть, у всіх їжа однакова — прісні коржики-праснаки. Ви і не знаєте, що це. Насіння щавлю, калачики... Не знаєте? Така трава є. Конюшину щипали. І все це товкли в ступі. І пекли ці праснаки. Такий хліб... Гіркий-гіркий...