У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
Восени прийшла рознарядка: вісімдесят кубометрів лісу повалити. З ким? Узяла свого хлопчика дванадцяти років і дівчинку десяти років. Й інші жінки так само. Здали ми цей ліс...»
Віра Митрофанівна Толкачова,
партизанська зв’язкова
Розповідають
Йосип Георгійович Ясюкевич і його дочка Марія, у війну партизанські зв’язкові загону імені Петракова бригади імені Рокоссовського:
Йосип Георгійович:
— Усе віддав заради перемоги... Найрідніше. Сини мої воювали на фронті. Двох племінників розстріляли за зв’язок із партизанами. Сестру мою, їхню матір, фашисти спалили. У їхній же хаті... Люди переказували, що поки дим не затулив, стояла вона рівненько, як свічка, і ікону тримала. Після війни: сонце заходить — мені здається, щось горить...
Марія:
— Я була дівчинка, тринадцять років. Я знала, що батько допомагає партизанам. Розуміла. Приходили якісь люди вночі. Щось залишали, щось забирали. Часто батько брав мене із собою, посадить на віз: «Сиди і не вставай із цього місця». Коли приїдемо куди треба, він виймає звідти зброю або листівки.
Потім почав мене посилати до станції. Навчив, що треба запам’ятовувати. Я тихенько прокрадуся до кущів і до ночі там, рахую, скільки ешелонів пройшло. Запам’ятовую, що везуть, воно ясно: зброя, танки або солдати їдуть. Два-три рази на день німці прострілювали кущі.
— А не страшно було?
— Я маленька, проберуся завжди так, що мене ніхто не помітить. А той день... Я добре пам’ятаю... Батько два рази намагався виїхати з хутора, де ми жили. Під лісом його чекали партизани. Два рази виїжджав, і два рази його повертали патрулі. Стало темніти. Кличе мене: «Марійко...» А мати в плач: «Не пущу дитя!» Тягне мене від — батька...
Але я побігла через ліс, як він велів. Я там усі стежки напам’ять знала, щоправда, темряви боялася. Партизан знайшла, вони чекали, все передала, що батько сказав. А коли поверталася назад, вже світати почало. Як обійти німецьких патрулів? Кружляла лісом, кружляла і провалилася в озеро, піджак батьківський, чоботи, все потонуло. З ополонки вибралася... Бігла по снігу босоніж... Захворіла, і як злягла, так уже з ліжка і не встала. Ноги віднялися. Лікарів і ліків тоді не було. Мама лікувала відварами з трав. Глину прикладала...
Після війни повезли до лікарів. Але вже було пізно. Залишилася я лежати... Можу посидіти, але небагато, лежу і дивлюся у вікно... Війну згадую...
Йосип Георгійович:
— Я її на руках ношу... Сорок років. Як дитя мале... Два роки тому померла дружина. Усе, сказала мені, пробачила. Гріхи молоді... Усе... А Марійку не пробачила. По очах зрозумів... А я вмирати боюся, тоді Марійка сама залишиться. Хто її на руках носитиме? Хто хреститиме на ніч? Бога проситиме...
Про мамок і татків
Село Ратинці Воложинського району Мінської області. Година їзди від столиці. Звичайне білоруське село — дерев’яні будинки, кольорові палісадники, півні та гуси на вулицях. Діти в піску. Літні жінки на лавочках. Я приїхала до однієї з них, а зібралася вся вулиця. Заговорили. Заголосили на весь світ.
Кожна про своє, а разом про одне. Про те, як орали, сіяли, хліб партизанам пекли, як дітей берегли, ходили до ворожок і циганок, розгадували сни і просили Бога заступитися. Чекали з війни чоловіків.
Записала перші три прізвища: Олена Адамівна Величко, Юстина Лук’янівна Григорович, Марія Федорівна Мазуро. А далі вже було не розібрати через плач...
«Ах, донечко! Золота моя, не люблю я День Перемоги. Плачу! Ой, плачу! Як задумаюся, все воно повертається. Щастя за горами, а біда за плечима...
Спалили нас німці, забрали все дочиста. Залишилися ми на одному сірому, камені. Прийшли з лісу, нічого немає. Лише коти позалишалися. Що їли? Влітку піду ягід назбираю, грибів. У мене повна хата дітей.
А скінчилася війна, до колгоспу пішли. І жала, і косила, і молотила. Плуг на собі тягали замість коней. Коней не було, і їх убили. Собак постріляли. Мама моя так казала: "Як помру, не знаю, що з душею станеться, а руки — так ті відпочинуть". Дівчинці моїй десять років було, вона зі мною жала. Бригадир приїхав подивитися, як така мала і норму до вечора зробить. А ми жнемо і жнемо, сонце за ліс котиться, а нам щоб воно вище піднялося. Нам дня мало. Дві норми давали. А платити нам нічого не платили, лише галочки на трудодні ставили. Ходиш ціле літо в поле, а восени й мішка борошна не отримаєш. Лише на бульбочці дітей ростили...»