У війни не жіноче обличчя
- Автор: Алексиевич Светлана Александровна
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-568-4
- Переводчик: Володимир Рафєєнко
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «У війни не жіноче обличчя». Краткое содержание книги:
Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.
«От і скінчилася війна. І залишилася я сама. Я корова, я і бик, я і баба, і мужик. Ой-ой-ой...»
«Війна-біда... У моїй хаті тільки діти. Ані лавки, ні скрині. Геть оголилися. Жолуді їли, навесні — траву... Пішла моя дівчинка до школи, лише тоді я їй перші черевички купила. Вона в них спати лягала, не хотіла скидати. Отак жили! Життя закінчується, а згадати нічого. Лише війна...»
«Чутки прокотилися, що до містечка пригнали наших полонених, хто признає там свого, може забрати. Підхопилися, побігли наші жінки! Увечері хто свого, а хто чужого привів, і таке розповідають, що повірити несила: гниють люди живцем, з голоду помирають, на деревах все листя об’їли... Траву їдять... Корінці із землі викопують... Побігла і я наступного дня, свого не знайшла, думаю, сина комусь урятую. Сподобався мені один чорнявенький, Сашком звали, як тепер мого онука. Йому років вісімнадцять... Дала німцеві сала, яєць, божуся: "Брат". Хрещуся. Прийшли ми додому, він жодного яйця не подужає з’їсти, такий слабкий. Місяця не побули ці люди у нас, і знайшовся гад. Жив, як усі, жонатий, двоє дітей... Пішов до комендатури і заявив, що ми чужих узяли. Назавтра німці приїжджають на мотоциклах. Просимо, на коліна падаємо, а вони обдурили, що відвезуть їх ближче до дому. Я Сашкові костюм дідів віддала... Гадала, він житиме...
А їх вивели за село... І поклали з автоматів... Усіх. До єдиного... Вони ж молоді-молоді, гарні! І ми вирішили, у кого вони були — дев’ять душ, їх поховаємо. П’ятеро з ями витягують, а четверо озираються, щоб німці не налетіли. Руками ніяк, сама спека, а вони чотири доби полежали... І лопатками посікти боїмося... На настільник покладеш і волочиш. І воду брали, і носи зав’язували. Хоч би собі не впасти... Могилку одну в лісі викопали, поклали в рядок... Простирадлами голови понакривали... Ноги...
Рік ми не вщухали, плакали за ними. І кожна думала: а де мій чоловік чи син? Живі вони? Бо з війни дочекаєшся, а з піску ніколи... Ой-ой-ой...»
«Чоловік у мене був хороший, добрий. Ми з ним встигли пожити лише півтора рочки. Коли він ішов, я дитя під грудьми носила. Але він дівчинки не дочекався, без нього народила. Він улітку пішов, а я її восени народила.
Ще я її біля грудей тримала, майже рочок. Сиджу на ліжку, годую... Стук у вікно: "Олено, папірець принесли... На мужика твого..." (Це жінки листоношу не пустили, самі прийшли сказати.) А я як стояла, як дівчинку тримала, так молоко з мене і вдарило, аж на землю. Дівчинка як закричить — вона злякалася. Груди вже не взяла. Це саме у вербну суботу мені сказали. У квітні... Уже сонечко світило... У папірці я прочитала, що загинув мій Іван у Польщі. Під містом Гданськом його могилка. Загинув сімнадцятого березня сорок п’ятого року... Такий маленький тонкий папірець... Уже ми Перемоги чекали, ось-ось наші чоловіки прийдуть. Садки зацвітали...
Дівчинка моя після переляку довго хворіла, аж доки до школи не пішла. Дверима сильно вдарять чи крикне хто — вона вже хвора. Плаче ночами. Я довго з нею мучилася, напевно, сім років не бачила сонечка, воно мені не світило. У мене перед очима було чорно.
Сказали — Перемога! Стали чоловіки додому повертатися. Але повернулося менше, ніж ми відправили. Менше половини. Брат мій Юзик прийшов першим. Щоправда, покалічений. І в нього була така дівчинка, як моя. Чотири рочки, потім п’ять... Моя дівчинка гратися до них ходила, а раз біжить і плаче: "Не піду до них". — "А чого ж ти плачеш?" — питаю. "Олечку (а в них дівчинку Олечкою звали) татко на коліна бере, жаліє. А в мене татка нема. У мене лише мамка". Обнялися ми...
І так роки два-три. Прибіжить із вулиці й до мене: "Я вдома погуляю? Ато татко йтиме, а я з іншими дітьми на вулиці, він мене не впізнає. Він же мене не бачив". Не можу вигнати її з хати на вулицю до дітей. Цілими днями вдома сиділа. Татка чекала. А татко наш не повернувся...»
«Мій, як ішов на війну, так сильно плакав, що дітей маленьких залишає. Жалівся. А діти такі маленькі, що іще не розуміли, що в них татко є. І головне — хлопчики всі. Найменшенького ще на руках носила. Він його як узяв, як притиснув до себе. Я біжу за ним, уже кричать: "У колону всі ставай!" А він відпустити дитя не може, в колону з ним стає... Військовий на нього кричить, а він дитятко сльозами вмиває. Усі пелюшки були мокрими. Бігли ми з дітьми за ним аж за село, кілометрів зо п’ять ще бігли. З нами й інші жінки. Діти мої вже падають, і я цього маленького ледве несу. А Володя, це мій чоловік, обертається, і я біжу й біжу. Остання залишилася... Дітей десь на дорозі покинула. Лише з маленьким його наздоганяю...