Спостерігаючи за англійцями

Коли ми не знаємо, що сказати чи зробити, а це майже завжди, то вдаємося до улюбленого, на всі випадки життя, засобу — гумору. Як на мене, то правила гумору на роботі відкрили ще одну грань культурного феномену англійського гумору як такого. Ми вже знаємо, що англійці покладають надії на гумор, але досі мали нагоду лише спостерігати за «функціонуванням» гумору в соціальному контексті, де, либонь, нема нагальної потреби у прозорості, чіткості та продуктивності, як у контексті робочого середовища. Важливість гумору можна вповні осягнути лише тепер, коли ми бачимо, що заради гумору англійці готові пожертвувати комфортністю, злагодженістю та продуктивністю праці.

Правила гумору та скромності на роботі допомогли нам розглянути «зсередини» ще один стереотип — буцімто англійці не інтелектуали. Ми вивчили його «під мікроскопом» і розклали на складові, а саме — на заборону надмірної серйозності та самовихвалянь. Я покалатала англійською тлумкуватістю у чашці Петрі, покрутила нею туди-сюди і витягла ще один компонент, який дуже мені нагадує «емпіризм». А якщо конкретніше, то всі підкатегорії англійського емпіризму — антитеоретичність, антидогматичність та антиабстрактність. Ми надаємо перевагу фактам, конкретиці та здоровому глузду, плекаємо недовіру до обскурантизму, «європейського» теоретизування та риторики. У нашому улюбленому вигуку «Та годі вже!» є щось від фундаментального емпіризму! Якщо чесно, то й наш гумор наскрізь емпіричний. Чує моє серце, що ми ще повернемося до цього аспекту.

Виглядає на те, що й правило скромності — це ще одна тема, з якою ми маємо справу не вперше. Робоче середовище якнайкраще і якнайдоречніше забезпечує «випробування» цього правила (так само, до речі, як і правила гумору). Ми з’ясували, що коли вимоги реклами та маркетингу суперечать правилу скромності, то правило все-таки перемагає, а реклама видозмінюється та пристосовується до заборони на самовихваляння.

Правило ввічливого зволікання привертає увагу до ще однієї, вже відомої нам, риси. Я її називаю англійським синдромом «соціальної не-дужості», — така собі вичерпна назва хронічних заборон, збоченого інакомовлення, вродженої неспроможності спілкуватися прямо і відкрито. Заборона на розмови про гроші, один із симптомів «соціальної не-дужості», повертає нас до вже добре відомих категорій — класовості, скромності та лукавства, чиї шанси на роль визначальних рис англійськості стрімко зростають. А наздоганяє їх наша надмірна любов до поміркованості.

Щось мені підказує, що категорія «чесної гри» також має великі шанси на те, щоб стати одним із основоположних законів англійськості. Вслід за гумором та «соціальною не-дужістю», ідея «чесної гри», здається, проникла і відчутно позначилася на поведінці англійців. Попри те, що «чесну гру» часто виводять у ранг ввічливого егалітаризму, дозволю собі висловити здогадку, що лукавство там важить не менше.