Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
А тоді йдемо і всмак голосимо.
Псевдоскигління і правило «От так завжди!»
З усіх цих розмов про наші лементи може скластися хибне враження, буцімто англійці вкрай журливі і пригнічені. Чомусь наші нюні виголошуються весело, радісно і, що найважливіше, — з гумором! Власне, «правильне скиглення» таким і має бути: нарікати потрібно безтурботно і жартівливо. Як би не було тужно на душі, а ззовні все має виглядати як псевдотуга. Різниця невелика і не одразу впадає в око недосвідченим чужинцям, але самі англійці чують її нюхом і на раз можуть відрізнити справжнє ниття від культурного псевдоскигління.
Жалітися по-справжньому можна за певних обставин, наприклад, у щирій розмові з близькими друзями, але в колі співробітників, на робочому місці, — це категорично неприйнятно. На роботі, якщо будете упиватися щирим жалем, вас матимуть за «скиглія», а «скигліїв» ніхто не любить — «скигліям» не місце у ритуальних плачах. Ритуальні плачі на робочому місці — це спосіб налагодити контакт з колегами, такий собі спосіб налагодити соціальні контакти, коли пара дружніх ахів-охів через всезагальні біди та нещастя допомагає зблизитись і укріпити стосунки в колективі. За кожним ритуальним скиглінням приховано покірне усвідомлення, що на причину жалів ніяк не можна вплинути. Ми виливаємо жаль одне одному, а не прагнемо усунути причину дискомфорту, ми навіть не сподіваємося якось владнати проблему — ми просто хочемо понити. Ритуальні плачі — це як похід до терапевта. Це не стратегія і не спосіб досягти мети. Скиглити — це самоціль!
Звісно, що під час ритуального плачу можна щиро пожалітися — на зарплатню, на умови праці, на тиранічного боса та на все, що завгодно, але жаль має бути оформлений жартівливими гримасами, треба закочувати очі, стинати плечима, вести бровами і картинно зітхати на знак ангельського терпіння. Підкреслюю: ніяких заплаканих очей, скривлених уст і насупленого чола. Має вийти легка соціальна комедія, а не важка кухонна драма. Ключова фраза ритуальних плачів — «От так завжди!» — задає тон усьому дійству: ви її почуєте щодня, багато разів на день, по всій країні, у кожному офісі. Фраза «От так завжди!» зустрічається не тільки в контексті роботи: її кажуть, коли затримується потяг чи автобус, коли на дорогах затори, та, зрештою, тоді, коли все пішло коту під хвіст. Взагалі, фраза «От так завжди!» («typical»), вслід за словом «миленько» («nice»), — одна з найпотрібніших і найгожіших в англійській мові. Цей термін служить для вираження осуду — він універсальний і багатозначний, його можна також пристосувати до будь-якої проблеми, неприємності, невдачі чи катастрофи, його семантика охоплює і найнепримітніші халепи і трагедії всенародного — навіть вселенського — масштабу. Якось під час буремної політичної ситуації 2003 року, я сиділа в пабі, розвісивши вуха, і підслухала, як хтось здійснював ритуальний лемент: «А тепер ще й вишенька на торті — нам загрожують терористи і світить війна з Іраком. От так завжди!».
У фразі «От так завжди!» криється квінтесенція англійськості. Вона водночас передає примхливе обурення і супокійну покору, усвідомлення, що все й так піде шкереберть, що життя сповнене дрібних негараздів і перешкод (у тому числі і воєн, і терористів), що треба просто з цим всім змиритися. Тож фраза «От так завжди!» — це свого роду маніфест того, що англійці звуть «не падати духом»: ми скаржимося, але скаржимося скупо і стримано, в нашому стилі, ми демонструємо такий собі дратівливий, цинічний стоїцизм.
На пиво після роботи
Недавно ми з сестрою, теж соціологом, розмовляли про традицію «ходити на пиво» після роботи, і вона розповіла про нове дослідження — вивчення рівня стресу на роботі. «Можеш не розповідати, — урвала я. — Результати показали, що ті працівники, які після роботи йдуть випити з колегами, мають нижчий рівень стресу, аніж ті, що такої звички не мають?» Сестра відповіла: «Та ясно! Ми це завжди знали, еге ж?!». Чи не кожен працівник в Англії сказав би те саме — ці британські вчені вічно роблять очевидні відкриття! Та це чудово, думається мені, що підсвідомі «знання» тепер підкріплені науковими дослідженнями. Соціолог — це дуже невдячний фах, особливо тут, серед скептично налаштованих англійців, які всі наші відкриття знецінюють до категорії само собою зрозумілих (тих, що можна назвати як «загальновідомі факти»), дурниць (тих, що підривають авторитет загальновідомих фактів) або нісенітниць (тих, які ніяк не зрозуміти, бо описані вони несосвітенною науковою абракадаброю). Ризикуючи потрапити в одну, — а то й в усі — з цих категорій, я все-таки спробую пояснити приховані правила ритуальних «походів на пиво» після роботи і чому ця традиція так ефективно протидіє стресам на роботі.